А ось покійника винесли з хати:
"Кура надворі не вщухла, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір. Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лице покійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакувато веселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися ті, хто зостався живий. Тоді він, п'яненький, звісно, з рожевими плямами на вилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірок чи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався на гопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепурив долонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвички співати голосом:
А бариня шита, брита, Любив бариню Микита! Бариня, бариня...—
і знов шукав очима, що б його з'їсти..."
Кожна опублікована новела Григора ставала в літературі подією. І майже по кожній збиралися громи й блискавиці в найвищих партійних інстанціях, і нещасні редактори, які насмілювались друкувати Тютюнника, щоразу викликались "на килим" з усіма можливими наслідками. А спілчанське начальство, оті всі козаченки й левади, не втомлювалися повчати Григора, як треба писати. Тобто — догоджати начальству. А він, невдячний, не слухав, ще й кепкував з їхніх повчань, імітуючи то одного, то другого. Не встиг Козаченко проголосити на черговій нараді, що головним героєм нашої літератури є Давид Мотузка з роману Головка "Бур'ян", як Григір одразу ж підхопив безсмертну ту фразу. Ставав у позу Козаченка і його ж хрипким, якимось аж жаб'ячим голосом прорікав:
— Головні герої української радянської літератури Давид і Мотузка...
Ми хилились од сміху, а підлабузники й донесли одразу тому ж Козаченкові, і невдовзі пролунав козаченківський вирок:
— Це гівно — не письменник!
Навіть теща повчала нещасного Григора:
— Ти б писав, як Собко. Оце письменник!
Йому викручували руки, йому плювали в душу, на нього тупотіли керівними взувачками за його новели, що сяяли золотом найвищої проби, платили ті ж триста карбованців, що плодовитим напівграфоманам, які ґвалтували видавництва своїми неосяжними бамбелами ("Хоч і сіреньке, лиш би партійне") — Гриць часто ходив без копійки в кишені і, дивлячись на "Волги" та "Жигулі", що під'їжджали до Спілки, по-дитин-ному мріяв, як колись розбагатіє, та придбає "Запорожця", та покатає на ньому своїх "зайчиків",— так він називав двох малолітніх синів... Гриць все частіше прикладався до чарки, і тоді в ньому закипала ота бунтівнича смола, що переповнювала душу,— всі "батьки", всі гайдамаки, що не боялися ні Бога, ні чорта, ні шаблі, ні палі, враз просипалися в ньому. 1 коли партком новообраний, весь синкліт у повному складі, на чолі з Козаченком та Чалим, спустився в "Еней" — святкувати успішно проведені збори, їм назустріч звівся Григір, кресонувши очима, з ненавистю вимовив:
— Радієте?.. Я б вас усіх з автомата!..— Та й повів уявним автоматом зліва направо: — Жоден не вцілів би!
А відомому поетові, у якому великий талант переплітався з якоюсь прямо-таки диявольською нещирістю, гукнув через увесь зал:
— У тебе очі, як дві повії з Хрещатика!
А як він за вухо підняв з керівного крісла Леваду! Той, звичайно ж, поніс своє добре-таки насмикане вухо в цека, що через дорогу...
До мене ж завжди приходив якийсь аж просвітлений, якийсь аж доброю росичкою умитий, і не так до мене, як до моєї мамусі, яку називав матусею.
— Ой Грицю, Грицю, що ви собі думаєте! — журилася не раз мамуся, до якої докочувалися чутки про Грицеві вибрики.— Все брати до серця — собі віку вкорочувати.
— Нічого, матусю, ще повоюємо!
Якось він чисто по-дитячому поскаржився мамусі на дружину, що вимагала справити модну сукню.
— А за що я сукню ту справлю? За мої копійки?
— Моя дитино,— всміхнулась мамуся.— Ось я стара, та й то приємно, як мені куплять якусь обнову. А у вас же жіночка молодесенька, то як їй хочеться одягнути нове!
Гриць подумав, подумав та й поцілував мамусі руку:
— Спасибі вам, матусю!
А за кілька днів прийшов — увесь сяє:
— А я таки Люді сукню купив! Якось моя дружина гукнула:
— Глянь, хто до нас іде!
Вискочив на веранду: внизу — бачу Григора. У вишитій сорочці з по-парубоцьки розвихреним — "знай наших" чубом. Несе на руках свого "зайчика", притискаючи його до широких грудей, і мені здається, що весь Київ з добрим усміхом дивиться на щасливого тата.
Дружина кидається за чашкою, цукром і срібною ложечкою — зустрічати малого, а я махаю Грицеві рукою:
— Грицю, заходьте!
І на душі в мене — свято.
Він завжди заносив мені щойно видану книжку (а це траплялося так рідко!) із зворушливими присвятами. Он вони всі стоять на полиці, і я не можу не навести хоч один дарчий напис, хоча б усі критики звинуватили мене у нескромності:
"Любому і милому, нашому, Тютюнниківському, Толі Андрійовичу — з доземним поклоном і справжньою закоханістю. Григір Тютюнник". (Деревій. Повісті та оповідання. 1969 рік).
Готуючись до цих спогадів, я дістав посмертний двотомник, любовно упорядкований незрадливим другом Григора Анатолієм Шевченком. Розгорнув і вже в котрий раз розчинився в дивовижному письмі Тютюнника. Від першої новели аж до "Коріння" — спогадів про старшого брата Григорія, автора "Виру", що став класичним взірцем нашої літератури. І не можу — хоч убийте, не можу! — не навести ще один уривочок з цього твору, що завершує двотомник:
"Або поскладає на тин величезні руки, по-собачому покладе на них підборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двір проїде:
— Ня-а-а... Дай мені, синку... газети на цигарки...
Штавлові ж належить і пісня, яку Григорій під веселу руку співав по-штавлівськи і називав "шилівським варіантом модернізму". Цю дивацьку пісню проспівав Штавло лише одного разу, коли йшов од Гузійчиного шинку — монопольки, і зосталася в пам'яті вдячних шилівців:
Й-ех, чорнобрьпва Гузіііка-а...
Далі Павло Йосипович, як завжди, довго мовчав, ловлячи ногами стежку і шукаючи другого рядка з підходящою римою. Але не знайшов і закінчив так:
І чорнобрьпві... няж-а-а... пеньки!"
Коли він покінчив з собою (Григоре, Григоре, як ти посмів кинути недописаним "Житіє Артема Безвіконного"?!)... Коли він розпрощався із світом, рано-вранці подзвонив Загребельний: