— Вона сама прилетіла, чи що?..
Ясний аналітичний розум Костенка дивовижно переплітався з чисто дитячою наївністю. Обдурити його можна було, як раз плюнути.
Якось ми поїхали з ним у Кривий Ріг — виступати перед учителями (криворізькому начальству довго потім гикалися Костенкові виступи). Анатолій Ілліч — сова, я — жайворон. Він не міг заснути до другої — третьої ночі, я ж схоплююсь не пізніше п'ятої ранку. Наші зустрічі були сплановані так, що ми з готелю мали виходити не пізніше восьмої ранку.
Я, підхопившись, нашвидкоруч готую сніданок, Анатолій Ілліч спить, як дитина.
— Анатолій Ілліч, пора!
— Га?.. Що?.. Котра година?
— Початок восьмої.
— А на моїх без чверті сім. То твій годинник спішить. І знову — головою в подушку.
Врешті не витримую, зриваю ковдру:
— Та просинайся ж, сонько!
Поволі зводиться, ще повільніше йде умиватись. Довго хлюпоче водою, ще довше возькається, зодягаючись. Рухається, наче слимак. Я поглядаю на невблаганні стрілки годинника: запізнюємося!
Врешті мій терпець увірвався. Одного разу, коли він ще солодко спав, перевів на його годинникові стрілки на годину вперед.
Цього разу прийшли навіть завчасно.
— Що за чортів'я? — дивувався Анатолій Ілліч.— У тебе котра?
— Пів на дев'яту.
— А в мене пів на десяту... Ти диви, чого це він так став поспішати? — прикладав годинник до вуха.— Цокає наче нормально.
— А ти забув, що в нас під ногами? Магнітна аномалія. У твоєму годиннику який корпус? Металевий. А в мене — золотий. От на мій годинник аномалія і не діє.
Погмикав, погмикав — перевів стрілки на годину пізніше. Увечері звірив із моїм: ідуть секунда в секунду. А вранці знову прибігли за півгодини до зустрічі.
— Та я ж тобі вчора казав, що аномалія!..
І потім моя дружина, фізик за фахом, ніяк не могла переконати Анатолія Ілліча, що справа не в корпусі.
— Та що ви мені таке кажете! Я на власні очі бачив: у Толі нормально йдуть, а мої наче сказилися.
— А чому лише вночі? Чому не вдень?
— А те ви вже, як такі вчені та мудрі, мені поясніть!.. Якщо Анатолій Ілліч у щось повірить, переконати його в
протилежному було неможливо.
— От ви мені, Дусю, скажіть: чому взимку дроти на телеграфних стовпах обриваються?
— Бо сніг налипає.
— Сніг!.. Сніг легший од пуху. Не може він дроти обривати!..
Анатолій Ілліч, Анатолій Ілліч! Як же мене потім тебе бракуватиме!
Я й досі, пишучи, зупинюся та й сам себе запитаю: "А що б про це сказав Анатолій Ілліч?"
Не можу не закінчити свої спогади про Ірпінь подією, що сколихнула весь літературний загал. Та де літературний: зачепила найширші кола інтелігенції, викликала палкі, до ножів, суперечки. Не кажучи вже про те, що на смерть налякала партійну верхівку.
Під час короткої відлиги хрущовської одразу ж постало на часі національне питання, що після кривавих погромів тридцятих років було загнане в кут найглухіший, вважалося найтяжчим смертним гріхом. За ці роки йому, здавалося, пора б уже остаточно й погаснути, радянська влада встигла виплекати не одне покоління безбатченків, яким було байдужісінько, якою мовою розмовляти, адже згідно ленінсько-сталінського вчення йшлося до злиття націй, де пануватиме "великий русский язык", що на ньому, на єдиному, будуть "изъясняться" злютова ні в одну сім'ю народи. То пощо ж перейматися долею якогось там "южнорусского наречия", що активно витіснялося з усіх господарських ланок зверху донизу, коли воно роковане на неминучу загибель, як рудимент капіталізму, або ще більш — феодалізму?
І раптом цей вогник, ця вуглина, що, здавалось, ледь жевріла, спалахнула таким сліпучим вогнем, що його не помітити міг хіба що сліпий. Тільки й розмов було, що про мову, вчорашні друзі замалим не за петельки один одного брали, сперечаючись; пам'ятаю одного москвича, милу інтелігентну людину, який на той час відпочивав в Ірпені,— збити його з великодержавних шовіністичних позицій було неможливо. Всі мови, окрім російської, мають безслідно щезнути, а культури численних народів СРСР влитися у велику російську культуру. Як річки вливаються в море. І чим швидше, тим краще. Жодні докази наші на нього не діяли, а цитати, що їх ми відкопували з ранніх ленінських творів, він побивав цитатами з пізнього Леніна.
— Вас неможливо переконати! — сказав якось йому гнівно Харчук.— Хіба що викинути з вікна! З найвищого поверху!
Він на це не образився навіть — охоче погодився:
— Так, мене легше викинути у вікно, ніж переконати.
От саме в цей час — нескінченних розмов, суперечок, дискусій — і появилася велика праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Написана в формі листа до Центрального комітету комуністичної партії України.
Той лист був негайно розмножений в сотні примірників, розійшовся по всій Україні. Це був чи не перший сплеск сам-видаву, що додав потім стільки роботи пильним органам нашим: жоден твір не зробив стільки для пробудження національної свідомості, як ця Іванова праця.
Пригадую Віктора Соколова, письменника з Донбасу, до кісток вивареного в російськомовному розчині. Він був байдужісінький до наших палких суперечок: мав переконання, що національне питання в радянському союзі давно уже вирішене, тому й існувати не може. Ми з ним ледь не побилися, коли він одного разу заявив:
— Що ви носитесь із тією мовою, як з писаною торбою. Шахтареві до всіх цих ваших розмов байдужісінько!
Він мешкав у сусідній кімнаті і частенько до мене заходив. Зайшов і цього вечора. Побачив розгорнений рукопис, над яким я саме сидів.
— Що це ти таке цікаве читаєш?
— "Інтернаціоналізм чи русифікація".
— А-а,— махнув байдуже рукою.
Я вдав, що не помітив того жесту, хоч він і шкребонув мене по душі.
— Хочеш, дам познайомитись. На один вечір.
— Ну, давай,— сказав знехотя: не хотів, мабуть, мене образити.
— Вранці повернеш.
Соколов любить вранці поспати, частенько й на сніданок запізнювався, а тут постукав о шостій. Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим. Обличчя пожмакане, очі червоні.
— Прочитав?
— Прочитав!.. До ранку заснути не міг! Всю душу мені перевернуло!.. Слухай, нехай ще побуде в мене: я її передрукую.
— А твої вірші? — Соколов саме готував збірку поезій.