— Я наче відчувала, просила: не йди! Ти ж погано себе почуваєш...
— Ні, маю піти. Це мій обов'язок...
Такий він був у всьому: обов'язок — передовсім...
— Сиділи в другім ряду, Гриша скраєчку, щоб не тривожить нікого, коли покличуть на сцену.
Виступив.
— Толю, як йому аплодували!..
Повертався на місце і за один крок од Маші упав... Швидка допомога забрала його уже мертвого...
— Снаряди падають, падають... все ближче і ближче,— сказав якось Загребельний.
І ми втрачаємо друзів. / На одному з міських кладовищ лежить і Борис Харчук, один^з найчесніших українських письменників. А що таке бути чесним у своєму письмі, добре знає моє покоління, яке більшість своїх книг створило в соцреалістичних кайданах.
Я його спершу, доки не познайомився ближче, інакше, ніж "чекістським вишкребком", не називав. Борис Харчук, якийсь час перебравшись до Києва, працював інструктором у цека комсомолу, і це мені давало всі підстави ставитись до нього з підозрою. Бо не було більш запопадливих служителів керівної й спрямовуючої, більш реакційної публіки, ніж комсомольські працівники. Кожному світила в очі цифра тридцять п'ять: граничний вік, після якого треба було прощатися з комсомольською синекурою, з усіма її благами аж до безплатних дач і персональних машин, не кажучи вже про можливість надурняк відпочивати з усім своїм виводком в найпрестижніших санаторіях. Після тридцятип'ятилітнього віку або забирали на роботу в партійні органи — за особливі заслуги, або спускали донизу, на якусь рядову роботу. Де ні персональних пайків за символічними цінами, ні спецполік-лінік та лікарень, куди простому смертному — зась! "Скучно жить на этом свете, господа!" — сказав свого часу великий Чехов.
Отож вони й вислужувалися, аж шкіра тріщала. Скільки нещасний Юрій Мушкетик, який очолював молодіжний журнал "Дніпро", підпорядкований цека комсомолу, мав доган і нагінок, скільки разів доводилося видирати з уже віддрукованого (тираж —■ шістдесят п'ять тисяч!) журналу десятки сторінок "крамоли" — порахувать неможливо.
До того ж кожен комсомольський працівник був на облікові в КДБ, де їм регулярно присвоювали офіцерські ("Пла-ческіє",— невесело жартували письменники) звання. Не думаю, що Харчук дослужився навіть до єфрейторських личок: невдовзі його звідти "пішли".
— Розплювався,— пояснював коротко.
Я зацікавився Борисом Харчуком, прочитавши в журналі "Дніпро" симпатичну повістину "Йосип з гроша здачі", а потім, через рік — "З роздоріжжя", написані такою образною, такою соковитою мовою, з таким знанням щонайменших деталей, що не лишалося жодного сумніву: росте неабиякий майстер красного слова. Який не тільки вміє, але якому і є про що розповісти.
Подружився з Борисом уже в Ірпені, та й то не одразу: певний час ставився до нього з пересторогою, якщо не сказати точніше — з підозрою. Дуже ж бо відверто, не озираючись та незважаючи на те, хто його слухає, рубав він правду про все, що творилося в нашій країні. Малан^тука і Щербицького інакше, ніж московськими запродашцями,"не називав: за їхню русифікаторську політику. Весь наче складений з гострих кутів, він і в своїх висловлюваннях був такий же гостро нещадний. "Чи не провокатор?" — ворушилася думка. У нашому видавництві працював такий редактор, ми всі знали, що він — стукач КДБ і в його присутності замикали вуста на замок. "За вислугу років" органи виділили йому шикарну квартиру, ще й через Президію Верховної Ради присвоїли почесне звання заслуженого діяча культури.
Та згодом я звик до цієї непоступливості Харчука, до його нещадної правдивості — навіть у найменших дрібницях. Скільком пристосуванцям діставалось од нього, скількох ворогів наживав він майже щоденно!
Пам'ятаю, як на з'їзді письменників, що відбувався на початку горбачовської перебудови, виступив посланець Москви — поет Єгор Ісаєв. Щойно спечений лауреат Ленінської премії, ще й, здається, Герой Соціалістичної Праці. Добряче дід мухою, він таке варнякав з трибуни, що в нас вуха од сорому в'янули. Весь наш український загал, вихований в побожній пошані до старшого брата, мовчки проковтнув той виступ, не витримав лише Харчук. Взявши слово, він рубонув із трибуни:
— Дорога Москво! До тебе велике прохання: не присилай нам більше ісаєвих! У нас своїх вистачає.
Потім, під час перерви, ми втрьох: Харчук, Пархомов і я прогулювалися алеями парку біля Верховної Ради та й наткнулись на Олеся Терентійовича Гончара, який ішов назустріч: хмара хмарою. Він одразу ж накинувся на Харчука: як той осмілився образити гостя, та ще й лауреата Ленінської премії; він аж кипів од люті, і я, слухаючи Олеся Терентійовича, розумів, що причиною того гнівного вибуху був не стільки Харчук, скільки я, бо щойно ж у своєму виступі насмілився висміяти підлабузників, які запопадливо роздували культ Гончара.
Харчук мовчки слухав ті гнівні філіпіки, гострі риси його обличчя ставали ще гострішими. А коли Гончар врешті вмовк, запитав:
— Ви все сказали, Олесю Терентійовичу?.. А тепер скажу я: ідіть ви к......матері! Ходімо, хлопці!
Західняки, які ставали яничарами, цінувалися нашими і органами на вагу золота (пригадаймо хоча б кар'єру Юрія У Мельничука або лихої пам'яті Маланчука, секретаря цека по пропаганді, якого остерігався навіть україножер Щербиць-кий). Але "відступників", які не вписувалися в прокрустове ложе компартійної діяльності, карали нещадно, цькуючи до самої смерті.
Ох, і попотіпала ж нещасного Бориса Харчука спущена на нього критична тічка равлюків, санових, дубин та ярмишів! Скільки розгромних рецензій-доносів було видруковано на сторінках газет і журналів! А коли московський "Новый мир" (редагував його тоді сам Твардовський), що був найпрогре-сивнішим та найвимогливішим до художньої якості творів
V, (недаремно ж на його сторінках побачив світ Солженіцин)... / коли цей журнал запланував до друку одну з повістей Харчука, то здійнявся такий галас, така гавкітня, що повість так і не побачила світу.
— Нічого, виживем! — казав щоразу Харчук, після чергової розносної статті, що межувала із наклепом.
1 все частіше ковтав пігулки од серця. А потім — важкий інфаркт.