Прожити й розповісти

Страница 166 из 209

Димаров Анатолий

Той загін відзначався тим, що уникав сутичок з ворогом. Жодного пострілу, жодної бодай невеликої акції.

— Я мушу зберегти партійні кадри, що на вагу золота,— пояснив під час зустрічі Бовкунові командир того загону.— До повернення наших частин.

Бовкун, не витримавши, пристрелив того зберігача.

Боже, яка буря знялася, коли книга побачила світ! Вся партійна рать виступила проти автора спогадів.

— Розіп'ясти його! Розіп'ясти!

Розпинали. Зняли зірку Героя, вигнали з партії.

Згадував про цей випадок не лише тоді, коли писав про Твердохліба. Вивів у романі, вже в другому томі, і отих "свистунів коверкотових" (все начальство перед війною полюбляло носити з коверкоту пошиті "сталінки"), які ховрахами переховувалися по бур'янах та байраках, вичікуючи, коли повернуться наші. Щоб знов усістися в керівні звичні крісла.

І ще одне спричинило появу в моєму романі Твердохліба, а особливо "коверкотового" загону: коли я досліджував історію партизанського руху на Україні.

Ще на початку війни майже в кожному районі стали спішно формувати партизанські загони. В суворій таємниці закладалися бази зі зброєю та харчами, під грифом "абсолютно секретно" складалися списки людей, які залишатимуться на окупованій території. До тих списків записували сто разів перевірених, на всіх енкаведистських ситах просіяних, таких уже засекречених, що навіть рідна жінка не знала, з якою метою залишали в тилу її чоловіка.

І всі, майже всі оті партизанські загони були погромлені німцями. Буквально в перші ж дні окупації. Передушені, як сліпі котята. І не треба було особливо глибоко копати, щоб зрозуміти причину того масового провалу. Всі оті партизанські загони, весь той актив партійно-господарський втратив будь-які зв'язки із власним народом ще задовго до початку війни. Перетворившись за роки сталінських п'ятирічок у замкнену касту, вся ота партійна верхівка з верху і до низу стала своєму народові не менш чужою, ба, навіть ворожою, ;ініж окупанти. "Вышли мы все из народа!" — співали вони в одному зі своїх гімнів партійних, не підозріваючи навіть, що в тому рядкові криється свята правда. Вийшли. Видряпались, обірвали будь-які зв'язки з власним народом. Замкнулися наглухо в "сталінки", од яких горохом одскакувало страждання народу, з якого вони повиходили. Окупанти у власній країні, позбавлені будь-якої підтримки плюндрованого ними ж народу, вони з самого початку приречені були на загибель. Од іншого окупанта. "А мені один чорт: що німці, що більшовики!" — сказав один дядько.

Коли Твердохлібові, перед тим як закинути у ворожий тил, дали аркуш паперу і попросили написати прізвища тих односельців, з якими він вийде на зв'язок, він по довгих ваганнях і роздумах не написав жодного прізвища. Так і повернув чистий аркуш, не підозрюючи навіть, що то був смертний вирок. Йому. Твердохлібові. Номенклатурника до останнього ґудзика на керівному кителі. Людині, яка давно протиставила себе власному народові.

Так було в першому варіанті мого роману.

І редактори, й цензура стали стіною. І я змушений був рукою Твердохліба вивести кілька прізвищ.

А Курочка! Й досі вважаю цього представника пташиного племені чи не найколоритнішою постаттю в моєму романі. Він і зовні нагадував курку: повертаючи голову, дивився то одним оком, то другим.

Завербований ще задовго до війни потаємним агентом в каральні органи, а по-простому — стукачем, цей Курочка "виклював" півсела, строчачи невтомно доноси на своїх земляків. Для цього завів спеціальний зошит у чорній оправі, куди вписував усе, що викликало в нього підозру.

Він упивався страшною потаємною владою над своїми односельцями: "От захочу, і посаджу!"

А потім, коли прийшли окупанти, Курочка став так само вірно служити і німцям.

"Змальовуючи Курочку, Дімаров замахується на найсвя-тіше: на наші славні органи НКВС",— написав рецензент, якому видавництво дало на ознайомлення рукопис роману.

Вирок, що не підлягає оскарженню. Винесений людиною, що була моїм другом. Який не раз підтримував мене в біді і який (в чому я не мав жодного сумніву) вважав наші каральні органи не такими вже і святими. А скоріш — навпаки.

Що спонукало його написати оту вбивчу фразу? Страх перед "голубими мундирами"? Бажання показати себе святішим од самого Папи Римського?

Гортаю грубезний том у червоній обкладинці: видані ним ще в брежнєвські роки статті й рецензії. Шукаю ту, що змусила мене переписувати наново не один розділ роману, рвучи намертво переплетені сюжетні лінії...

Ага, ось вона, ось!.. Читаю, перечитую наново і не вірю своїм очам: лиховісної фрази немає. Зникла. Випарувалась. Наче її й не було.

Незбагненна таємниця людської душі!..

Не один рік я працював над обома томами. А міг же працювати й набагато довше: було задумане полотно прямо-таки неосяжне, яке обіймало події від кінця минулого століття аж до шістдесятих років двадцятого. Але вже в першій книзі я став болісно натикатись на оте "ніззя!", що лунало з усіх партійних трибун, з усього офіціозу друкованого, коли йшлося про правду життя. На цілі відрізки історії було накладене суворе табу, яке письменник, якщо він не хотів до крові набити лоба, пробиваючи муровану стіну, змушений був оминати, і найменша спроба переступити через червоні прапорці, якими він був відгороджений від життєвої правди, одразу ж нещадно каралася.

І що найстрашніше: ми самі поступово звикали до цього "ніззя". До того внутрішнього цензора, який сидів у кожному з нас і водив нашими перами.

"Ніззя" було писати взагалі, не дотримуючись сліпо канонів горезвісного "Короткого курсу історії ВКП(б)" — най-брехливішої книжки за всю історію людства.

Ні про примусову колективізацію, що проводилася військово-феодальними методами, ні про голодомор у тридцять третьому, що викосив пів-України, ні про кривавий терор, розв'язаний московським сатрапом не тільки супроти "вірних ленінців", таких же, як сам, павуків, а й проти всього народу, ні про гігантські концтабори, що колючим дротом обплели неосяжну країну... Перелік заборонених тем можна безкінечно продовжувати, в цензурі лежали товстелезні гросбухи, де ці теми перераховувались старанно.