Чи не за покликом гарячої південної крові, що текла в його і в моїх жилах?
Я його всього один раз лише й бачив, ще малим, коли ми втрьох: я, Сергійко й мамуся втікли з зачумленого хутора. Простуючи до тьоті Ані, по дорозі прибилися до дядька Дмитра, який працював на той час в заготконторі: витурили нещодавно з міліції, ще й вичистили з партії за класово вороже походження. Не дуже його запам'ятав, пам'ятаю лише, як він умовляв мамусю залишитися в нього, але мамуся чи то побоялася вибухової натури свого братеника, чи так поривалася до старшої сестри, яку дуже любила, прямо обожнювала, тільки за кілька днів ми рушили далі. Тож я один лише раз, краєчком, як мовиться, ока і бачив дядька Дмитра...
Ба ні, не один, от же підводить пам'ять на старості!.. Раз гостював він у нас вже у Львові, десь в п'ятдесят дев'ятому,— красень з посрібненою сивизною борідкою і парубоцькою смоляною чуприною, перед якою і час одступався, безсилий. Попотягав же він мене по вулицях Львова, до всього цікавий, і, старий чорт, перед кожною звабною жіночкою, що траплялися нам по дорозі, якось особливо гмикав, хвацько підкручував вуса і по-молодечому зблискував сияющими, як море, очима.
Дим коромислом стояв у нашій квартирі, поки й гостював дядько Дмитро!
— Слава Богу, поїхав! — перехрестилась мамуся, коли я повернувся з вокзалу. Вона, бідна, боялася, що її брат передумає та й повернеться догостьовувати.
Мій дідусь, а дядька Дмитра тато, священик в найбіднішій на всю Полтавщину єпархії, який поламав собі кар'єру ще замолоду, одружившись потай, всупереч волі батьків на красуні покоївці, так мій дідусь називав свого розбишакуватого сина не інакше, як Божою карою.
Ще малим дядя Митя прибився до циганського табору: душа прагнула волі й простору...
Потім його витурили з семінарії: підстеріг на сходинах ректора та й одшмагав його по обличчю гнилим оселедцем, що ним годували в піст семінаристів.
Пізніше взяв найактивнішу участь в пограбуванні терори-стами-есерами місцевого банку, за що й потрапив за грати. Світила каторга, але тут підоспіла революція і дядько Дмитро з головою пірнув у бурхливі події...
Коли на Україну після Брестського миру прийшли війська кайзера, дядько Дмитро вигулькнув у Гуляйполі: кіннотником у Нестора Махна...
Згодом — в кінноті Будьонного, куди влилися уцілілі махновці після взяття Перекопу й розправи вчорашніх червоних союзників з махновською вольницею. Аж до Вісли, через усю Західну Україну і Польщу, доніс кінь гарячого вершника, який не втомлювався не тільки рубати шаблюкою голови жовнірів, а й не пропускав жодної спідниці: більшого кота не було в усій будьоннівській армії. Та й самі жіночки злітались на нього, як бджілки на мед.
Отой епізод у романі, коли червоні кіннотники вдерлись до графського замку, мною не вигаданий. Посміхаючись у вуса, дядько Дмитро сам мені розповів, як він сидів з гувернанткою (обоє голі-голісінькі, на дядькові Дмитрові тільки чоботи зі шпорами) на розкішній графській постелі і вчив розкислу од вина та любощів молоденьку панєнку поціляти із маузера в графські портрети: "Смалони і в отого буржуя, чого він на нас витріщився!.." Як увірвавсь на ті постріли розлючений Будьонний та й зігнав обох нагаєм із постелі. 1 не зносити б дядькові Дмитрові голови (ті часи були швидкі на суд і розправу), коли б не оті чоботи зі шпорами. "Кавалерист, сучий син! — чмихав у шаблеподібні вусища Будьонний.— На бабу й то шпори надів".
Скінчилась громадянська війна, і дядько Дмитро подався в міліцію: виловлювати банди, які так і плодилися на руїни-щах завойованої більшовиками України. В перерві між гонитвою за тими бандитами встиг одружитися: висмикнув з якогось весілля місцеву красуню, де вона була дружкою ("1 дотанцювати не дав",— пригадувала тьотя Оксана), та галопом — до ЗАГСу.
І, сам донжуан, усе життя люто ревнував тьотю Оксану. Після війни й партизанського загону опинився аж на Кавказі, в найдикішому аулі — священиком. Схожі на орлів при-хожани не раз спостерігали таку картину: з тріскотом розпанахуються двері саклі, вискакує розхристана матушка, а за нею з рушницею — розлючений батюшка і ну ганяти довкруж саклі. Бувало, й стріляв, щоб нагнати більшого страху. "Джигіт!" — цмокали схвально язиками прихожани.
Недовго в тому аулі й пробув. На московський трон сів Микита Хрущов, затіяв освоєння цілинних земель, і перший, хто відгукнувся на заклик партії й уряду, був, звісно ж, дядько Дмитро. Зрікшись поспіхом сану священика та написавши про це до газети (тоді саме розгорталася чергова антирелігійна акція, Микиті Бог і на небесах заважав), подався в Казахстан, в один із цілинних радгоспів. Звідти його невдовзі й витурили, мало до в'язниці не запроторивши: побив головного агронома...
У мене зберігся єдиний лист від дядька Дмитра, який врешті-решт осів на Донбасі. Отримали ми його уже в Києві, в сімдесят третьому році.
Ось цей лист (не правлю жодної титли, зберігаю всю пунктуацію) .
"З Новим Роком сестричко!
Як же воно погано получається, що нас залишилось тіко двоє і ти невідповідаєш на мої листи і я не знаю чи ти жива. То хоч зрідонька було напишеш, а це замовкла зовсім і в мені думка усяка, може ти хвора на очі, як колись нагадувала, чи, може, просто, не находиш потрібним родичатися як що справді з зором у тебе такі кепські справи то хочби Толя написав двоє слів, чи нас іще двоє, чи може вже я сам залишився, бо в наших літах тілько цього й ждати.
Живемо ми вдвох із Юрком ось уже два роки, сами. І ложки немиті і миски побиті. Він живе надією, що жінка його повернеться, а мені треба йти до Оксани. І я вже жду часу. Справи у мене погані з попереком і ногами, вже і на охоту далеко не хожу, а таки не віриться, доберусь до найближчого ліска, посижу на пиньку, послухаю свого Буяна, як співає, аж плаче, ганяючись за звірюшкою, та й сам заплачу, бо не можу бігати, чи навіть перейти на потрібний лаз, а "любителі" цим користуються — уб'ють і втекли. А Буян повертається стомлений і каже: "як так на пиньку сидіти то краще ходімо додому" і з тим повертаємось. Отакий я уже, Манічко, охотник. Та воно "й не диво 76-й рік. Багато вже товаришів, мого року, та й молодших покинули цей світ, а я ще теліпаюсь.