— Пишу оце новелу. Грандіозну!
Якось Василь пішов викинути недокурки (він весь час тримав цигарку в зубах, мружачи сині очища), мене ж цікавість підвела до столу, за яким він писав оту грандіозну новелу. На чистому аркуші був старанно виведений заголовок: "Київські дівчата", трохи нижче: "Новела" і ще нижче одна-однісінька фраза, що її Земляк породив протягом тижня: "Весною київські дівчата люблять ходити з нарцисами".— "Еге, і тебе повело на пишноти"! Оглянувся, чи не появився Василь, ухопив поспіхом ручку і дописав: "І з добрячими го-барями".
Згодом спустився до себе в номер і невдовзі — дзвінок од Земляка:
— Гад ти! Ти хоч усвідомлюєш, яку угробив новелу?
— То закресли та й пиши собі далі.
— Закресли, закресли! А хто це кляте слово закреслить у моїй голові?
— То не вдавайся до пишнот.
Василь почмихав, почмихав у рурку і закінчив традиційним:
— Зрештою, це не так уже й страшно. Пішли в кафе, вип'ємо кави.
Це вже вдруге я дозволив собі у спогадах вжити вульгарне слово.
— Тебе обов'язково поведе на непристойність,— дорікнула дружина.— Міг же замінити чимось іншим. Подумай, в якому світлі ти виставляєш київських дівчат.
— Та при чім тут київські дівчата! — вибухнув я.— Я спеціально вжив оте непристойне слово, щоб дошкульніше висміяти пишний "штиль", що у нього впав Вася. Спробуй викинь із солженіцинського "Одного дня Івана Денисовича" "Масліце-фуясліце" — зів'яне півповісті.
Не переконав:
— Не даремно тебе критикував за це Сивокінь...
— Сивокінь, Сивокінь! Усі розпусники в молодості на схилі літ у монахи записуються...
Земляк мені невдовзі й відплатив. Перед першим травнем приїхала до мене в гості дружина. Ну те, що Земляк та Дя-ченко вимазали мою подушку губною помадою, то Бог з ними: дружина не належить до ревнивих жінок. Ще у Львові я не раз одержував на день народження фотолистівки з голими дівками і такими написами, що коли б моя дружина була ревнивою, то на голові моїй не лишилося б жодної волосини. А вона тільки сміялася. То коли б усе обійшлося помадою, я про це і не згадував би, але цим чортам помади здалося замало.
Як завжди перед святковим парадом, цілісіньку ніч тренувалися солдати. Василь перестрів один такий рій, дав хлопцям "на каву" тридцять карбованців і попросив марширувати не на бульварі Шевченка, а в дворі готелю, де від найтихі-шого голосу гуло, як у бочці, і куди виходили вікна мого номера.
Серед ночі мене розбудила дружина:
— Тебе хтось гукає.
Схопився, прислухався: дружний тупіт чобіт і голосна команда:
— Ать-два!.. Ать-два!..
— От ідіоти, надумались де тренуватися! І враз дружнім хором:
— Дімаров, у строй!.. Дімаров!.. У строй!..
Дружина витирала сльози, давлячись сміхом, а я, сердитий, шукав щось поважче: пожбурити в клятих солдатів.
— Ать-два!.. Ать-два!..— ревіло у дворі.— Ногу!.. Ногу!.. І знов дружний хор, але тепер уже іншої:
— Дуся Дімарова, у строй!.. Дуся Дімарова, у строй!!! Тепер уже мені стало весело, а дружина сердито допитувалась:
— Вони що, ненормальні?!
З отакенними головами пішли вранці до Володі Радченка на святкове збіговисько псів.
— А ви чого не в строю? — зустрів нас Сашко Дяченко.
І під загальний сміх розповів, як Земляк позбувся тридцятки.
Та сміється по-справжньому той, хто сміється останній.
Земляк мешкав у номері, розташованому біля жіночого туалету. На дверях туалету висіла табличка з двума нулями, і я її рано-вранці, коли всі ще спали, зняв, та й поміняв місцями з тією, що на Василевому номері.
Перша жіночка вскочила, коли Василь сидів уже за письмовим столом, творячи вічне й нетлінне. Як завжди, в чалмі та халаті.
— Ой!.. 1 назад.
"Якась ненормальна!" — почесав Земляк свого класичного носа і знову схилився над рукописом.
Та не встиг донести перо до паперу, як влітає друга представниця жіночої статі:
— Ай!..
Вимелась з номера, мов зіткнулась з нечистою силою. "Що за чортівня?"
Нічого не розуміючи, Василь звівся з-за столу, почалапав до дверей. І тут ніс до носа зіткнувся з третьою дамою. Ця не ойкала і не айкала — напустилася на нього з порога:
— Што ви здесь дєлаєтє?! Как вам не стидно?!
— А ви, пробачте, за чим сюди завітали? — Василь з жінками розмовляв дуже ґречно, знайомлячись, завжди цілував їм руку.
Чим завершилася сцена з третьою дамою, Земляк не хотів розповідати. Чергова на поверхові, сміючись, розповідала, що ота розгнівана дамочка вимагала в неї викликати з божевільні гамівну бригаду:
— Там какой-то сумасшедший окупіровал наш туалет!.. За плечима Земляка, коли він перебрався до Києва, було
вже дві повісті: "Рідна сторона" і "Кам'яний брід", переклад останньої був невдовзі опублікований у московській "Роман-газете": для молодого письменника честь неабияка. А в шістдесятому виходив його роман "Гнівний Стратіон" і в друкарні стогоном стогнали, одержуючи авторські гранки, суціль помережані рукою Василя Земляка. Він переписував кожну фразу буквально наново, це була справді каторжна робота над словом, у видавництві жартували невесело, що сто разів поверни Землякові сторшку, майже заново набрану, і він її в сотий раз перепише. Йому вже наче світили романи "Лебедина зграя" та "Зелені млини" — неосяжний отой Вавілон, що могутньо ввірвався в літературу,— грозовим свіжим подихом, який очищає землю од скверни. І такою колоритною мовою, що в ній кожне слово пахне по-своєму.
Так само переписував він і ті рукописи, Що потрапляли йому на редагування.
Якось він взявся відредагувати роман Віталія Петльовано-го "Аміго". Петльований мав рідкісний дар співрозмовника, коли він появлявся у видавництві, то все зупинялося: кожен хотів послухати Петльованого, він поховав у собі блискучого артиста-імпровізатора, засівши писати книжки: всі до одної сіренькі й невиразні, таким був і роман "Аміго", що потрапив до рук Василя Земляка.
Земляк виправив, а точніше, наново написав першу фразу роману і цитував майже кожному стрічному оцю відредаговану фразу і місяць, і другий, і третій, аж доки нещасний Петльований викрав у нього рукопис з єдиною відредагованою фразою і вблагав Дяченка дати йому нормального редактора: Віталій зводив приватний будинок і по вуха був у боргах.