Провела Вас через велику кімнату у білі відчинені двері, що вели в порожнечу, в повітря, та й ступила за них. Ми ж до підлоги так і прикипіли.
— Чого ж ви?
Я боязко стромив голову в чудернацькі ті двері. Ух ти!..
Було так страшно, що Сергійко, ступивши на балкон, одразу й сів, я ж щосили вчепився в перила. Ми висимо у повітрі, а далеко-далеко внизу сірничками снують людські постаті. Ходять, розмахують руками, як павутинками, і все те так цікаво, що ми потроху-потроху та й забуваємо про свій страх.
Цікаво, а що, як отим сірничкам-людям щось кинути на голову? Розбіжаться чи ні?
Виколупую грудочку з ящика, де ростуть квіти, кидаю. Не розбігаються.
Виколупую більшу. А на мене дивлячись, те ж роблять Ніна й Сергійко.
Кидали до тих пір, доки якийсь дядько вискочив під нами на балкон і погрозив нам кулаком.
Метнулись на кухню. І все сиділи там невилазно, поки й повернулися тьотя Ліза й мамуся.
Мамуся одразу ж почала збиратися в дорогу:
— Поїдемо лікуватись в Полтаву. До тьоті Лари.
Набагато пізніше, вже дорослому, вона якось обмовилась, що тьотя Ліза не захотіла, щоб ми в неї жили, доки лікуватимемось. Вона й дала мамусі адресу тьоті Лари.
Так ми й не скуштували легендарних цукерок: тьотя Ліза так квапилась нас вирядити, що й про цукерки забула.
І знову переповнений зал для пасажирів, у якому ми до півночі ждемо поїзда на Полтаву, і вагон, набитий по вінця, і нарешті Полтава: затишний одноповерховий будиночок, у якому жила тьотя Лара. Тут нас не тримають на кухні, тут ми вільно бігаємо з кімнати в кімнату, а у відчиненому вікні з книжкою в руках сидить така красива дівчина, що здається нам намальованою: наша сестра Ляля.
Ходимо щодня лікуватись. "Електрикою",— пояснює мамуся. Нас саджають у блискучі металеві крісла, надівають на голови обплутані дротом металеві горшки, чимось клацають — горшки оживають, починають таємниче густи,— ми лікуємось. І так протягом десяти днів.
Лишаї позникали, але зникло й волосся. Голова стала гола, як бубон, годі знайти хоч волосину, і я, поки виросло нове волосся, став потіхою для всієї школи.
Особливо знущалися старшокласники. Кожен із них вважав за обов'язок, послинивши хімічного олівця (тоді казали: "хемічного"), розписатися на моїй балдешці. Скільки автографів приносив я щоденно додому на лисині! Скільки щиглів перепадало мені, безволосому! Як улущить якийсь лобуряка по моєму оголеному черепові, то й мозок бризне із носа!
Та все те пережив, перетерпів, головне — позбулися лишаїв.
А тут уже й третій клас. А тут уже не тільки мене, а й Сергійка треба виряджати до школи.
Сергійко готувався до першого класу дуже серйозно. Мамуся ще влітку пошила йому білу торбу — з тією торбою він усе літо й пробігав. Клав до неї абетку, ручку й чорнило та й виходив на вулицю.
— Загубиш, то й додому не приходь! — кричала йому вслід мамуся.
— Не загублю,— відповідав він солідно. Рано-вранці, в той день, як вперше йти до школи, мене
розбудила стривожена мамуся:
— Де Сергійко?
Надворі ледь сіріло, брата в постелі не було. Як він вислизнув, що я не почув?
— Ти не бачив, де він подівся?
Брата не було ні в постелі, ні в кімнаті. Зникла і торба, яку він, лягаючи спати, завжди клав під голови.
— А може, він побіг до нужника?
— До нужника?.. З торбою?..
Мамуся вийшла з кімнати. І вже у дворі, чув, стала гукати:
— Сергійку!.. Сергійку!..
Ще більш стривожена повернулась назад:
— Не інакше подався до школи... Ну, я ж йому!.. Мені дуже хотілося спати, я знову заснув, а прокинувся
од братового реву: мамуся пробувала втягнути його до кімнати. Він опирався щосили й несамовито кричав.
— Зовсім не підеш до школи! — погрожувала мамуся.
— Пі-іду-у!.. Пі-іду-у!..
Потім ми снідали. Утираючи сльози, брат сидів за столом: в одній руці ложка, в другій — торба.
Потім ми вже всі втрьох ішли до школи. І тут Сергійко все виривавсь наперед, боячись запізнитися.
З того дня й почалося: проснуся — ні брата, ні торби. Мамуся вже його і вмовляла, і била — не помагало нічого. Раз (це сталося взимку) його навіть притягнула сторожиха:
— Навчителько, заберіть, бо замерзне! Скімлилось під дверима, посиніло, труситься, місця живого вже на ньому немає! В мене серце обмерло, як побачила...
Вихід знайшовся, коли мамуся, вкладаючи нас спати, забирала Сергійкову одіж та й клала собі під подушку.
І ще в третьому класі в мені вперше проснувся поет.
Цей спогад мені подарувало дитяче видавництво "Веселка": вилучило з моєї книжки перед тим, як її видати. Мотив? Може образитись тоді ще живий Павло Григорович Тичина. Тож тепер, через двадцять літ, я насмілююсь повернутися до цього спогаду в надії, що мене не потягнуть на суд за спробу кинути тінь на великого нашого поета.
Ми вивчали Шевченків "Заповіт". Вчили напам'ять, декламували, коли нас по черзі викликала учителька, і так мені цей вірш сподобався, так припав до серця, що я вирішив і собі написати заповіта.
Прийшов додому, сів до столу, вмочив у чорнило перо. Довго морщив лоба, поки народив перші рядки:
Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий...
А далі я зупинився. Розумів, що не можна переписувати всього Шевченка підряд, треба додати й своє, бо це ж мав бути уже мій заповіт. Попосопів, доки вимучив, щоб поховали мене обов'язково в степу,
Де лоша швидке, швидке, Де теля прудке, прудке.
А закінчив на зовсім уже ноті мажорній: наказував насипати наді мною високу могилу, на могилі поставити пам'ятник, а на пам'ятникові написати:
Тут лежить Толя — піонер, Хай живе СРСР!
Піонером я, щоправда, ще не був, але ж і не збирався помирати так рано.
Переписав начисто, підписався: "Толя Дімаров" і поніс другого дня до школи похвалитись учительці.
— Що це? — спитала Галина Іванівна.
— Заповіт.— Мене аж обдимало від гордості.
— Заповіт? Навіщо ти його переписав?
— Це не Шевченків, це мій заповіт!
— Твій? — Галина Іванівна подивилася на мене так, наче перед нею стояв уже мрець, а не живий учень.
Потім вона стала читати мій заповіт. Потім чомусь одвернулась до вікна і плечі її стали дрібно тремтіти: вона, мабуть, плакала.