Перша книжка, яку мені довелося редагувати в "Радянському письменникові", була невеличка за обсягом збірочка нарисів та оповідань Антоненка-Давидовича, подана ним до видавництва, як писалося сором'язливо у всіх довідниках: "після тривалої перерви". Навіть сам автор автобіографії, поданої до вибраних творів, що побачили світ набагато пізніше у видавництві "Дніпро", вдається до езопової мови: "2 січня 1935 року надовго обірвалася моя літературна робота. З незалежних від мене причин я опинився у таких обставинах, коли про літературу годі було й думати". Але за кілька абзаців, де автор так і не насмілився сказати, які ж це "незалежні причини" нагло обірвали його творчість, у нього мимохіть проривається: "Не раз мені здавалося, що з літературою я покінчив назавжди. Я занадто стомлювався фізично й морально, щоб мати змогу перевтілюватися в персонажів ще не написаних творів, а згадувати свої колись написані книжки було недоцільно й боляче". Більше двадцяти літ тривали оті "незалежні обставини", коли вже відомий письменник, один із фундаторів молодої української літератури, що розквітла в короткі роки відродження, тримав замість пера кайло чи заступ з пекучим тавром "ворога народу". Та вже і в п'ятдесят сьомому році, коли він повернувся до Киева, продовжувала тривати ота "вимушена перерва": колишні знайомі сахалися од нього, двері редакцій були для нього зачинені, аж поки Юрій Мушкетик, який очолював журнал "Дніпро", узяв Бориса Дмитровича літературним редактором: на посаді редактора його не затвердив би ніхто. Отак і жив він на нужденну зарплату, правлячи чужі рукописи, аж поки в закордонних газетах стали писати про нього, і тоді в цека, щоб втерти носа проклятим націоналістам, які ніяк не можуть забути про Україну, вирішили послати Антоненка-Давидовича у творче відрядження з завданням оспівати розквіт радянської України в "нєрушімом союзе".
Наслідком цього відрядження була книжечка нарисів, що лягла на мій стіл.
Нагостривши, як то кажуть, перо, я взявся до редагування. Але редагувати було нічого: навіть у Ірини Вільде не було такого витонченого, такого виваженого до останньої титли письма. А мова! А слова, які мені вперше стрічалися і які я вже для себе виписував. Не виправивши жодної літери, я підписав його рукопис до набору і зателефонував авторові.
Мені відповів дівочий голосок:
— Бориса Дмитровича?.. Зараз передам йому слухавку.
— Я вас слухаю,— почулося ввічливе.
— Борисе Дмитровичу,— я чомусь хвилювався.— Я щойно закінчив читати ваш рукопис.— У мене не повернувсь язик сказать "редагувати".— Підписав до набору...
— Дякую. Красно вам дякую, Анатолію Андрійовичу.— Звідкіля він знав моє ім'я та по батькові? Певно, цікавився, хто його редактор, а отже, на противагу багатьом авторам, які звикли брати за горло редактора, жодного разу мені не зателефонував, не поцікавився, як ідуть справи. Чомусь спали на думку дзвінки львівської авторки, яка по кілька разів на день цікавилась, як ідуть справи з редагуванням її твору, а коли я повернув доробляти їй рукопис, вона за якийсь тиждень зателефонувала: "Анатолію Андрійовичу, у мене помер чоловік. То що мені робити: ховати чоловіка чи переробляти повість?" — "Ховайте разом з повістю!" — ледь не вирвалось у мене.— Дуже радий з вами познайомитись,— продовжував Борис Дмитрович.— Коли до вас можна зайти?
— Та коли зможете, Борисе Дмитровичу!
— Тоді я до вас вирушаю. Не заперечуватимете, як я за півгодини у вас буду?
— Буду на місці. Чекаю.
Сидів і пробував уявити, який він собою. Чомусь здавалося, що мав бути схожий на Коцюбинського або Чехова: іншим не міг його уявити.
Він і справді виявився схожий на обох цих письменників. Схожий не зовні, а якоюсь внутрішньою інтелігентністю, не побоюсь навіть сказати — вишуканим аристократизмом. Такими, тільки такими могли бути інтелігенти минулого, виховані на найвищих зразках світової культури.
Про що ми тоді говорили, точно не пам'ятаю. Здається, про його збірку, що пішла на виробництво, а ще він цікавився, над чим я працюю, які мої творчі плани,— оця його щира увага до кожного була однією з рис, притаманних Борису Дмитровичу. Він не замикався на собі, як це властиво багатьом живим "класикам", для нього, здавалося, творчість співрозмовника була набагато цікавішою од власної.
Прощаючись, він сказав:
— Будете проходити мимо — завітайте. І пожартував: — Побачите, як живе політкаторжанин.
Я скористався цим запрошенням, коли появилися сигнальні примірники його збірочки. Взяв один екземпляр, хоча це й було заборонено, поки не появиться штамп цензури на дозвіл "у світ", упаси Боже навіть показувати авторові. Та мені так хотілося потішити Бориса Дмитровича, що я взяв один примірничок, який ще пахнув друкарською фарбою, та й поніс його авторові.
Борис Дмитрович мешкав у будинкові для письменників, що був зведений задовго до війни: він, дружина і двоє дітей. Двокімнатна невеличка квартирка з коридорчиками-мишо-ловками, а кухонька затісна й для одного. Не кухонька навіть — якийсь закапелок, де ледь вміщалася газова плита, столик і пара стільців.
— Виплід фантазії Івана Ле,— сказав Борис Дмитрович, усміхаючись. І пояснив, що коли проектувався цей будинок, то Іван Ле наполягав, щоб кухонь взагалі не було. Житимемо ж, бачте, при комунізмі, харчуватимемося в їдальнях, то навіщо нам пережитки минулого? Ледь удалося відстояти туалети та ванни.
— І Ле зараз у такій квартирі живе?
— Трохи пожив. Потім перебрався з комунізму в капіталізм. В нормальну квартиру... "І з Ле зле, і без Ле зле",—
4*
99
процитував Борис Дмитрович чиюсь епіграму.— Та годі про це. Прошу сюди, до моєї печери!
В "печері" так чисто, так прибрано, що я мимоволі подивився на свої черевики. Просиділи за коньячком до пізнього вечора. І то був один з найцікавіших в моєму житті вечорів: в Бориса Дмитровича був рідкісний дар оповідача.
Од нього тоді, пам'ятаю, я вперше почув повний текст "Ще не вмерла..." — сучасного державного гімну, який у той час був під суворою забороною. Він не тільки продекламував всього вірша до кінця, але й наспівав мелодію.
— А ви знаєте, що цей вірш нещодавно надрукований?