Якось директор видавництва Паук поскаржився Данішевському, що ніяк не вдається дістати гвіздків. Терміново потрібних для ремонту приміщення редакції, розграбованої німцями.
— А в начальника комунгоспу питали? — поцікавився Данішевський.
— Питав. Не дає,— і додав уже жартома: — Там сидить такий же жмот, як і ти.
— Жмот!.. Жмот!..— пирхнув Данішевський.— Ану дай підношення!
Пішов до начальника комунгоспу. Прорвався поза чергою, мовчки поклав перед ним редакційне відношення. Той одра-іу ж відфутболив його назад.
— Нєту гвоздей!
Данішевський так же мовчки (тепер уже ціпком) посунув відношення під носа начальникові.
— Кому сказано: нєту гвоздей!..— уже розсердивсь начальник.
— А Хріста распінать гвозді билі! — гаркнув Данішевський та й уперіщив щосили ціпком по столу.
Повернувся до видавництва переможцем.
— Як тобі це вдалося? — витріщився Паук на позитивну резолюцію, написану тремтячою рукою начальника.
— Вдалося,— скромно відповів Данішевський.— Треба вміти розмовляти з начальством...
І ось Данішевського теж посадили. Дали десять років за те, що він під час війни слухав по радіо виступи Гітлера. Тобто за виконання прямих службових обов'язків... Та ще й ціпок присобачили. Чому не повиколуплював отих свастик...
Я не знав... Я багато чого тоді ще не знав. Тому й вірю зараз тим німцям, які твердять, що не чули й не відали про Освенцім та Майданек...
Ще не скресли сніги, ще лежала непорушною крига, яка сковувала неосяжну країну, ще не прогримів двадцятий з'їзд партії із знаменитою хрущовською доповіддю, а в повітрі вже ледь чутно запахло відлигою. Особливо після відвідин Хрущова і Берії України. Вони побували і в Львові, провели велику нараду з місцевим активом, і Юрій Мельничук, учасник тієї наради, виступаючи вже на наших зборах відкритих, партійних, не знав, які й слова добрати, на всі заставки розхвалюючи Лаврентія Павловича.
— Це така світла людина! — проголошував палко з трибуни.— Великий державний і партійний діяч. Кожне мудре слово його западало в наші серця. Вони в мене ось тут! — Та й притис ліву руку до правого боку.— Пробачте, хвилююсь,— ось тут.— Тепер уже права рука лежала на лівому боці.
Пішов поголос про висування на керівні посади місцевих, про захист української мови, яка поступово тихцем витіснялася з обігу в усіх установах та і в навчальних закладах, не кажучи вже про транспорт, заводи та фабрики, де панувала російська і навіть наш поет Василь Глотов, такий уже русак кондовий, навіть він почав вимагати повсюди, щоб із ним розмовляли лише українською.
Навіть на вокзалі вчинив скандал, коли касирша заговорила до нього російською мовою. Обізвав її кацапкою та ще
й шовіністкою. І попосміялися ж ми, одержавши розгніваного листа од тієї касирші! Хтось жартома охрестив Глотова українським буржуазним націоналістом, та отак "націоналістом" він і ходив.
— Здибав сьогодні націоналіста...
— Васю Глотова?
— Атож, кого ще...
Взагалі Глотов був колоритною постаттю. Пройшов усю нійну од дзвінка до дзвінка, був тричі поранений, дослуживсь до підполковника і довго не скидав воєнної форми, пишучи вірші на військову тематику. Доки якось забрався на ринок, набрав повен картуз вівса та й заходився з того ж таки картуза годувати коня: так йому стало жалко худу шкапу. Його затримав військовий патруль, викликали потім у райком, пожурили добряче й наказали зняти військову форму, щоб не ганьбив Радянської армії.
У нього було передчасно зморщене, обвітрене всіма вітрами алтайськими обличчя. А з отих затужавілих зморщечок яскраво світилися наївні очі малої дитини. І в нас не вистачало духу за щось його лаяти. Хоч частенько він улипав у такі історії, що лишалося тільки руками розводити.
Якось Глотов їхав до Києва. Поїздом, в купе, наодинці з якимось полковником. Як водиться, роздушили й одну півлітру, і другу, стали пригадувати недавню війну, хто де воював, на якому напрямкові. І — гора з горою не сходяться: виявилося, що обоє були в одній армії, навіть у сусідніх ди-нізіях. Це ще дужче їх побратало, аж до обіймів і розчулених сліз.
Та ось полковник проговорився:
— Я, панімаєш, етіх карандашей (так на війні називали солдатів: "Подбросьте полсотні карандашей!") нікогда нє жалел. Ложіл сколько надо било.
— А-а, нє жалєл! — обурився Глотов. І — в морду! Побилися так, що їх висадили на півдорозі.
Так і не доїхав до Києва. Повернувся до Львова, а вслід — отакенна бодяга з міліції... Виявляється: заліпив і міліціонерові. Заговорив, бачте, російською мовою.
Журили ми його, журили, а Глотов світив до нас дитячими своїми очицями:
— Так він же фашист! — чудово вже володів українською.— Карандашів не жалів!..
Ну як можна було на такого по-справжньому гніватись? Обмежились обговоренням. В райкомі поправили — вліпили догану. Може б, не ВЛІПИЛИ, якби, коли в нього допитувались: "Ви хоч тепер усвідомили, що накоїли?" — не відповідав одне й те ж: "Так він же фашист!"
То як же фашистові не заїхати в морду?..
Невдовзі Берію розвінчали як агента міжнародного імперіалізму, друга югославського диктатора Тіто: вимагав налагодити стосунки з Югославією, з якою за Сталіна дійшло до ножів. Зняли з усіх посад, заарештували, судили, розстріляли. По всій країні прокотилися збори, на яких з гнівом та обуренням таврували цього запроданця. У нас одним із пер-ших вийшов на трибуну Мельничук:
— Я ще тоді, на тій нараді, слухаючи Берію, зрозумів, що так може говорити лише лютий ворог нашого народу. Слухав його облудні слова і дивувався, чому його ще тоді не розвінчали...
— Учись, Толю, як жити на світі,— казав мені уже після зборів Григорій Тютюнник. Він приїхав з Кам'янки Бузької (я саме редагував його книжку), і я проводжав його на вокзал.— Далеко піде цей товариш чубатий. Далеко.
Чи пригадав Гриць оцю нашу розмову вечірню, коли Мельничук став депутатом Верховної Ради? Замість Козла-нюка, який недовго й протримався на посаді голови Львівської обласної Ради. Мельничукові якось вдалось пробитись у склад делегації, що на чолі з Хрущовим попливла пароплавом до Сполучених Штатів Америки. На засідання ООН, де наш Микита Сергійович щосили лупив черевиком об стіл. Вже на пароплаві Мельничук не витрачав даремно часу, приловчився сфотографуватися поруч із самим Микитою Сергійовичем. Демонстрував потім те фото, де тільки міг, аж поки його висунули кандидатом у депутати Верховної Ради.