Тож якось я зателефонував до Олени Федотівни, стали згадувати про львівське життя, і вона мені розповіла принагідно, як у неї зібралися львівські літератори, коли Тютюнникові присудили вже посмертно Шевченківську премію за роман "Вир". І хто перший звівся за тим застіллям, що його приготувала Олена Федотівна, хто найвище чарку підняв? Інгульський! З надривом, із сльозою в голосі став говорити про те, що він іще в першій книжечці "незабутнього нашого Гриця" вгледів великого письменника.
І от я сиджу в своєму кабінеті у Львові і, плюючись по-думки, перечитую заново рецензію Інгульського.
Аж тут заходить Одудько. Тиміш Романович. Редактор "Львовской правды". Підполковник у відставці: під час війни редагував фронтову газету. Красень, та ще й поет; було од чого мліти жіночим серцям...
— Над чим зажурились?
— Та от... Перечитую рецензію Інгульського. Ви тільки послухайте, що цей паразит написав!..
Одудько уважно мене вислухав, розділив моє обурення. Та ось його погляд упав на телефонний довідник, що лежав на столі, й очі його загорілися:
— Хочете, ми його зараз провчимо?
Узяв довідник, розкрив, став водити пальцем по сторінці, де були видрукувані номери домашніх телефонів. Підсунув до себе апарат, зняв рурку. Набрав номер.
— Пане, моє шанування! З вами говорять із бюро ритуальних послуг. Ви не могли б постукати в двері у квартирі (називає номер квартири)?.. Скажіть, що гроб для них готовий. Нехай передзвонять по номеру (називає службовий номер телефону Інгульського), запитають Інгульського... Так... Записали?.. Дякую, пане!
2 А. Дімаров
33
Кладе рурку, знову водить пальцем у довідникові. Зателефонував десь чи не в десяток квартир. Посидів ще трохи та й звівся:
— Піду гляну, що там робить Інгульський, Розповідали потім, що Інгульський розтрощив телефон:
жбурнув на підлогу.
Щоб більше не повертатись до цієї теми, принагідно розповім ще про один випадок, зв'язаний з тим же Одудьком.
Якось головний редактор "Жовтня" Юрій Мельничук зібрався летіти до Києва. Проводжав його Одудько. Посиділи добре в ресторані аеропорту і вже по-темному Тиміш Романович повернувся додому. Спати ще рано, робити нічого не хотілось, бо в голові гули веселі джмелики, то взяв і зателефонував Козланюкові. Петро Степанович саме тоді обіймав посаду голови облвиконкому: появилася мода — висувати на керівні посади представників місцевої інтелігенції. Який із Петра Степановича був голова, не знаю, розповідали тільки, що він часто свистів за величезним столом, де стояло більше десятка телефонів різного кольору: Петро Степанович мав звичку посвистувати.
— Петре, сталась біда!
— Яка ще в чорта біда?
— Ця п'яна свиня Мельничук не полетіла до Києва!
— Так упився?
— Ні, учепився в крило літака, яким мав летіти, та начисто й одпанахав.
— Я так і знав! — закричав уже Козланюк.— Вас хоч на люди не випускай!
Одразу ж зв'язався з першим секретарем обкому партії. Так і так, Мельничук напився п'яний і одламав крило в літака. Той спросоння не розібрався як слід, подзвонив уже в аеропорт:
— Що там у вас у біса робиться, що п'яні крила літакам одламують?
— Які крила?.. Яким літакам?..
— Дугласові, що мав летіти до Києва.
— Дугласові?.. Та йому і трактор крила не одірве, не те що людина!.. Дуглас давно полетів.
— А-а, мать-перемать у Козланюка!..
І вже не знизу доверху, а зверху донизу залунали дзвінки.
Хто вигадав?
Одудько!
Потягли Одудька за шкірку на килим...
Перебравшись до Львова, я ще застав стару когорту пи-
сьменників — сучасників Івана Франка: Карманський, Яцків, Лук'янович, професор Рудницький. Публіцистичну книгу Карманського "Крізь темряву" я й редагував. Це була людина, яка в свій час набула європейської освіти, вільно володіла кількома іноземними мовами. Взагалі серед місцевої інтелігенції тогочасної важко було знайти хоч одну людину, яка б не знала дві-три іноземні мови, крім латині та старогрецької. На відміну від нас, східняків, словесний запас яких обмежувався лишень "дер типі..." та "діфенстер"... Мені й досі серце щемить, коли дивлюся на численні томи Бальзака й Мопассана, Гюго й Діккенса, Стефана Цвейга і Томаса Манна, що стоять у моїй бібліотеці, перекладені вже на мову російську,— скільки я втратив, що не міг читати в оригіналі!
Карманський на той час важко хворів, і я вже до нього додому носив сторінки рукопису зі своїми зауваженнями. Він охоче розмовляв зі мною, тихий голос його лився вільно й невимушено: про Ватикан, де він навчався в колегіумі, про Рим і Флоренцію, про Відень, Берлін і Париж,— ця людина в свій час об'їздила всю Європу, ввібрала в себе все, що було найцікавішого і найціннішого, його можна було слухати годинами.
А ще в нього мене частували неймовірно смачними тістечками, що їх подавали до чаю.
Карманський допоміг мені дістати й заборонений восьмитомник Грушевського "Історія України-Руси", що його я дуже хотів придбати. Дав адресу чоловіка, який продавав восьмитомник, ще й написав до нього записку, бо він не продасть незнайомому: боїться. Цей восьмитомник і нині стоїть у моїй бібліотеці серед найдорожчих для мене книжок.
Іще мені дуже був симпатичний вісімдесятилітній Михайло Юрійович Яцків, що, незважаючи на свої літа, бігав по Львову, як живчик. Мав довгого веселого носа і нагадував птаха, який усе мав розвідати, в кожну шпаринку заглянути.
Якось я побачив його на Львівському центральному ринкові: торгував саме в цигана коня. Чому циганові збрело в голову продавати саме у Львові коня, сам Господь Бог, мабуть, не відав. Торгувалися, певно, давно, бо обоє встигли упріти, з цигана вже пара ішла, як із казана перегрітого,— ляскали щосили один одного в долоні, кричали на весь велелюдний майдан.
— Півтори тищі, ну?! Од серця свого одриваю! — тикав циган пальцем у коня, що стояв поруч похнюплений.
— Дав би, чоловіче і дві, так не маю!
Циган зривав, мабуть, уже вкотре, з голови картуза, жбурляв під ноги:
2*
35
— Тищу двісті! Бери! — і клав Яцківу до рук вуздечку.
— Дав би й півтори, так не маю! — одбивався од вуздечки Яцків.
Циган піднімав картуза, напинав відчайдушно на голову:
— Тищу!.. На, забирай... Ну!..
Яцків підступив до коня, погладив дугою вигнуту спину.