Особливо подобався мені один епізод у щойно завершеній повісті. Вже по дорозі додому мої герої вирішили оглянуть Москву. І, звичайно ж, в першу чергу пішли на Червону площу — вклонитися великому Ленінові. Вистоявши довжелезну чергу до Мавзолею, вони потім довго дивилися на увінчані рубіновими зорями вежі Кремля і мліли од щастя при самій лише думці, що ось тут, за червоною стіною, живе й трудиться Сталін.
Запевняю: я це абсолютно щиро писав. Ні на краплю не сумнівався у тому, що так воно й було. Або точніше: так, саме так і мало бути. Писав, і в мене щоки, як ніколи, палали і обганяли одна одну думки.
А потім настав час, коли я довго вагався, куди послати свою повість. Хотів спершу заадресувати "Дніпрові", але коли пригадав Миколу Руденка і його краватку червону і те, як він, розвалившись у кріслі, зверхньо розмовляв зі мною, то й передумав одразу ж.
Виручив мене Володимир Клінченко, заступник редактора:
— Давайте одвезу в "Радянський Львів".— Він саме збирався до Львова.
— А надрукують?
— Спробуємо. Там у мене знайомий: заступник редактора Борис Буряк. Йому і дам почитати. Надрукують — із вас бочка пива,— додав жартома: Клінченко спиртного до рота не брав.
Поїхав, повернувся невдовзі — одвіз. І потягнулися довгі, невимовно довгі години чекання.
Аж ось Клінченко закликає до себе в кабінет:
— Так де ваша бочка з пивом?
— Друкують? — задихнувся од радості.
— Друкують. Ось і лист.
Я носив той лист біля серця, не розлучаючись ні вдень ні вночі. Читав його й перечитував.
І ось воно чудо: журнал "Радянський Львів" з моєю надрукованою повістю. Анатолій Дімаров! "Гості з Волині"! Усім вона страшенно сподобалась, а мамуся моя, побачивши, залилася слізьми:
— Господи! Чи ж думала я, що мій син стане письменником!
Повість "Гості з Волині" дістала схвальний відгук у пресі, навіть "Літературна Україна" надрукувала позитивну рецензію і мене невдовзі прийняли до Спілки письмен-' ників. Окрилений успіхом, я дуже швидко спік ще одну повість, і вона мала назву "Весна в моєму селі". Була надрукована в тому ж "Радянському Львові", добряче таки підкорочена. Я надіслав її зопалу в Київ, до видавництва "Радянський письменник", щоб видали окремою книжкою, звідки й отримав незабаром добрячого щигля по своєму задертому носі: розгромну рецензію. І досі дякую долі, що цю повістину не видали окремою книжкою, і щоб читач зрозумів це, наведу один лише приклад.
Мова йшлася про розбудову колгоспу у Волинському таки селі. Напхав туди усього: і мельниківців, які палять колгоспну стайню ("Коні не винні!" — кричать колгоспники, рятуючи коней. Чуєте вплив Коцюбинського?), і куркулів, і злісних одноосібників, яким протистоять стовідсотково позитивні герої,— газетчина перла із мене як із м'ясорубки, я тоді ще й не міг писати по-іншому, я навіть уяви не мав, як можна писати по-іншому, попереду ще лежала довга-довга, всіяна гострим камінням і колючим терням дорога, щоб це зрозуміти й оте "інше" освоїти, по краплині вичавлюючи з себе звичку бачити життя не таким, яким воно насправді було, а яким мало бути згідно рішень і постанов нашої партії — основний принцип соц-реалізму. І Боже борони хоч на крок одступити од нього.
І ось феєричний фінал, до якого мене неминуче привів отой принцип.
Головний герой, комсомолець і тракторист, оре усуспільнене поле, оре весь день і всю ніч, щоб таки його переорать за одним махом, і хвилини не відпочиваючи оре і нарешті стрічає сонце, що заливає усуспільнений лан, золотим, звісно ж, промінням. І навстріч цьому сонцю натхненно співає:
Утро красіт нєжним светом Стени древнего Кремля, Просипаєтся с рассветом Вся советская земля. Кіпучая, могучая, Нікєм нєпобєдімая Страна моя, Москва моя. Ти самая любімая!
Відчули всю правдивість разючого цього фіналу?..
Написавши дві оці повістини, я продовжував працювати в редакції, хоча вже й серйозно подумував перейти на "творчий хліб". Кинути к бісу наостогидлу писанину в газету, оті триста щоденних рядків, що висіли на шиї, як гиря пудова, оті всі листи читачів, які мусив з дня у день правити, вставляючи "з великим натхненням" та "піднесенням", оті всі відрядження, летучки, що не давали вільно дихнути. А графомани! Боже, а графомани! Вони оббивали пороги редакції, і всі до мене, до мене (я відав же культурою й школами), вони плодились, як мухи весінні, і все те, що вони несли і несли, мав уважно читати, відповідати так, щоб не образити.
Найбільше допікали мені одразу ж по закінченні війни звільнені у відставку майори й полковники. Майже всі мали якщо не початкову, то найбільше семилітню освіту, та й ту капітально позабували. Кожен із них вважав, що література — саме те, що вони можуть успішно освоїти уже в цивільному житті, і довести їм протилежне,— була річ безнадійна.
Особливо тероризував мене один підполковник, як іконостас увішаний орденами й медалями. Приходив до мене майже щодня, щоразу з новими віршами і на кожне критичне моє зауваження відповідав контраргументом:
— А што, ваш Тічіна лучше пішет? — підполковник розмовляв і писав російською мовою.
Врешті я не витримав і пораїв кинути віршування. Не псувати марно папір.
Підполковник звівся, обличчя його налилося сердитою кров'ю. Запитав, звертаючись уже на "ти":
— Ти кем воевал?
— Рядовим.
Тоді він гаркнув щосили:
— Рядовой Дімаров, смір-р-на!
І я підхопивсь, як обпечений. Спрацював проклятий рефлекс, що я його набув в армії.
— То-то же...
Зібрав свої вірші і повагом вийшов.
А інший приносив прозу. Оповідання. Теж російською. Єдиний перл, що запам'ятався: "Тяжолая слеза сваліла его на кровать". Ніяк не міг йому довести, що одна-однісінька сльоза, якою вона важкою б не була, не могла повалити людину на ліжко.
— Ви мне не говоріте. Я сам ето відєл.
Та найбільше запам'ятався один майор із страшним, через все лице шрамом. Цей уже писав українською. Приніс зошит, списаний віршованою п'єсою "Репетиція кохання — серцю, нервам гартування". Я попросив його ту п'єсу залишити, бо не міг же отак узятися й прочитати її одразу.
Потім я і Олена Рябуха читали й перечитували ту п'єсу. Реготали до сліз над кожною сторінкою, бігали й читали іншим працівникам редакції.