А трудящі? Робітники та колгоспники? Невже їм не дісталось нічого? Не знаю. В усякому разі, я не стрічав робітника в шкіряному пальті заокеанському чи колгоспницю в шубці каракулевій.
Сучасний читач може мені не повірити: де Дімаров таких монстрів і викопав? А мені не потрібно було їх і викопувати, вони траплялися повсюди, по всіх областях Західної України.
Досить згадати хоча б знаменитого Чучукала, першого секретаря Львівського обкому партії, який вимагав, щоб його називали не Чучукало, а Чучукало, ставлячи наголос на передостанній голосній. Цей Чучукало уславився безпросвітною тупістю, він навіть написані спеціально для нього доповіді читав, не вникаючи в зміст. Якось друкарка перенесла закінчення фрази, що не вмістилася, на зворотний бік сторінки, позначивши: "Дивись на звороті". Чучукало так і виголосив: "Комуністи Львівщини домоглися дивись на звороті..." і, не заглянувши на зворотний бік аркуша, продовжував шпарити вже зі сторінки наступної: "...занепад і загнивання в країнах капіталістичного світу". А "варвари двадцятого віку" ("варвари XX в." — було надруковано) прочитав так: "Варвари хе-хе-ве". Ця "Вар-
вара" так оскандалилася, виступаючи на звітно-виборчій конференції комуністів Львова, що комуністи, яким врешті-решт урвався терпець, не обрали Чучукала (небувалий випадок!) на обласну конференцію. Помічник Чучукала чи то навмисне, чи то з лінощів випросив у помічника першого секретаря міськкому Львова другий екземпляр звітної доповіді та й підсунув своєму шефові. І коли оголосили: "Слово має перший секретар Львівського обкому партії товариш Чучукало" — Чучукало ступив до трибуни та й прочитав, слово у слово, ту ж самісіньку доповідь, що її виголошував щойно перший секретар міськкому.
Скандал докотився до цека, і Чучукала невдовзі забрали до Києва: заступником міністра сільського господарства. "Ку-рірувати", як казали тоді, розвиток свинарства на Україні.
Були-таки гумористи в тому цека!
Іще розповідали львів'яни, що під безпосереднім керівництвом Чучукала був організований приміський радгосп, у якому вирощувалося все їстівне для керівництва області, що продавалося потім для них за безцінь. Вигодовували на новорічні ковбаси й свиней. Чучукало особисто відібрав для себе кабанчика і того годували окремо, на літерний пайок посадивши. І коли настав час ту свиноту колоти, її повезли у вантажних відкритих машинах через Львів на м'ясокомбінат. Весь Львів падав з реготу, читаючи на кабанові найбільшому виведений старанно напис: "Чучукало"... Запопадлива обслуга так і помітила вгодовану пацю, щоб саме її, а не іншу подати на стіл хазяїнові області.
І знову мене може запитати сучасний читач: але ж були й інші? Не всі ж були злодюгами, тупаками й нездарами! Були ж і чесні й розумні.
Так, були. Були і розумні, і чесні. Але ж на кожного розумного припадав щонайменше один дурень. Річ у тім, що всі керівні кадри для західних областей України підбирались за принципом: "На тобі, Боже, що мені негоже!" Ну кому цікаво було оддавати здібних, потрібних людей! То й рекомендували, як правило, найтупіших та найбез-дарніших. Траплялися такі екземпляри, що ні в казці сказати, ні пером описати. Вони аж просилися до критичних статей чи фейлетонів. Але критикувати чи, тим більше, висміювати їх нам і було заборонено. Навіть уславлений Остап Вишня не смів підніматися у своїх фейлетонах вище голів колгоспів та бригадирів.
І потім: чи було легше волинському селянинові од того, що на посаді голови райради або секретаря райкому сиділа розумна людина? Вони, оці розумні, всі до одного змушені
зої
були проводити ту ж нелюдську політику, що її нав'язувала радянська система. Так же заганяти селян до ненависних колгоспів, висилаючи непокірних до Сибіру, так же душити селян позиками, так же одбирати в них усе, щоб тільки-тільки не мерли з голоду.
А скількох вони, ці розумники, записали в бандити! В українсько-німецькі націоналісти. З котрими потім розправлялися нещадно.
Другого грудня сорок четвертого року було опубліковане звернення радянського уряду до населення західних областей України. Звернення те закликало населення до нещадної боротьби з бандерівцями та мельниківцями. Знайшлися там і рядки до українсько-німецьких націоналістів. Тим, хто захоче скласти зброю і здатися, оголошувалась цілковита амністія. Запевнялося, що "жодна волосина не впаде з вашої голови".
Звернення це підписали: голова президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова раднаркому М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У України Д. Коротченко.
Чи вірили вони, ці найбільші розумники на всю Україну, в свою обіцянку? В оту, що "жодна волосина не впаде з вашої голови"?..
Тринадцятого липня вже сорок п'ятого року наша газета опублікувала статтю полковника державної безпеки О. Яко-венка: "Бандити, які не покаються, будуть знищені". Там розповідалося про одного мельниківця, який вирішив скласти зброю і здатися. "З повинною прийшов Квятковсь-кий Є. М.,— писав бравий полковник,— псевдо "Богдан", сотенний. Його тяжка провина органами радянської влади була прощена, і він живе, як вільний громадянин".
Прочитавши це, я одразу ж загорівся ідеєю: взяти в Квятковського, який у підпіллі мав кличку "Богдан", інтерв'ю. Описати, як він зараз вільно живе і, щасливий, трудиться на благо України. Який виграшний матеріал супроти оунівців, що іще не покаялись!
Пішов до Лазебника.
— А ви гадаєте, я не думав про це? — посміхнувся скептично Юхим Антонович.
— Так організуйте мені зустріч з ним! Я до нього одразу ж і поїду...
— Куди? На Колиму?
Вийшов од нього, як у воду опущений. Виявляється, що той нещасний Квятковський помандрував у місця "не столь отдальонниє" вже тоді, коли полковник державної безпеки готував для нашої газети статтю. Що він уже там, за колючими дротами, "живе, як вільний громадянин".
І тоді я згадав про інших мельниківців, з якими, не підозріваючи ще, що вони — мельниківці, довелося зустрітися ще в сорок четвертому році, одразу ж після того, як я появився в Луцьку. Тоді Юхим Антонович викликав мене і сказав:
— В обком партії прийшов загін місцевих партизанів. Підіть, порозмовляйте з ними і підготуйте матеріал на цілу сторінку.