— Є,— відповіла місіс Пітерс і, вийнявши схованого за пазухою папірця, навмисне зашелестіла ним, дразнячи чоловіка.
— Мені запропонували роботу в... чайній крамниці,— сказав містер Пітерс.— Завтра вже маю вийти. Тільки треба купити собі пару...
— Брешеш,— мовила місіс Пітерс, знову ховаючи гроші.— В чайну крамницю... Та тебе ніякий крамар і на поріг не пустить. Я собі геть руки постирала, перучи сорочки та підштаники, щоб заробити цей долар. Думаєш, я для того всі ці дні бовталася в змилках, щоб ти його пропив? А дзуськи! І не думай про ці гроші.
Було ясно, що талейранівським способом долара не здобути. Але дипломатія винахідлива. Артистичний темперамент містера Пітерса підняв його за вушка штиблетів і поставив на нову позицію. В очах його з'явилася розпачлива меланхолія.
— Кларо,— мовив він глухим голосом,— боротися далі — марна річ. Ти ніколи мене не розуміла. Бачить бог, я щосили намагався втриматися на поверхні, але хвилі житейського моря...
— Облиш рожеві надії на мій долар і перестань варнякати про те, як ти підеш блукати по світу,— сказала місіс Пітерс.— Це я вже не раз чула. Он там на миснику за коробкою з-під кави стоїть пляшка з карболкою. Пий на здоров'я.
Містер Пітерс замислився. Що робити далі? Випробувані способи нікуди не годилися. Але ж там, біля руїн замку, тобто на садовій лаві з кривими чавунними ніжками, його ждуть два підтоптаних мушкетери. На карту поставлено його честь. Він же взявся сам-один піти на штурм і добути скарб, що дасть їм утіху й забуття. І єдиною перешкодою між ним і жаданим доларом стоїть його дружина, оте молоденьке дівча, яке... Стривай! А чому б не спробувати знову? Колись він кількома ніжними словами міг добитися від неї чого завгодно. Чи не спробувати і тепер? Але ж скільки часу минуло відтоді! Тяжкі злидні і взаємна ненависть убили все. Однак Регзі й Кід ждуть його з доларом.
Містер Пітерс крадькома пильно глянув на дружину, її повна фігура не вміщувалась на стільці. Жінка, не відриваючись, мов зачарована, дивилась у вікно. По очах було видно, що вона недавно плакала.
— Не знаю,— тихо проказав містер Пітерс,— мабуть, з цього нічого не вийде.
У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни — і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись.
"Ну, спробую",— вирішив містер Пітерс і зробив кислу міну.
Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі.
— Кларо, люба моя,— сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля,— навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя?
Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітерс. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання.
Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте... і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, попадаємо в цю пастку.
Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея або Ніагара, місіс Пітерс кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітерс з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини.
— Ти мене любиш, Джеймсе? — спитала місіс Пітерс.
— Шалено,— відповів Джеймс,— але...
— Ти хворий! — вигукнула місіс Пітерс.— Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд!
— Я себе якось погано почуваю,— сказав містер Пітерс,— я...
— Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз...
Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так мідно, що він згадав "Непереможного турка", місіс Пітерс хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах.
Містер Пітерс засунув великі пальці за підтяжки.
— Чудово,— звернувся він до стелі.— Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм'якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот[1]? Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам'ятати. М'яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів.
Місіс Пітерс повернулася з пляшкою настоянки сарсапаріли.
— Яке щастя, що в мене був долар,— сказала вона.— Ти ж геть змарнів, серденько моє.
Містерові Пітерсу довелося проковтнути повну столову ложку цього зілля. Потім місіс Пітерс сіла йому на коліна і прошепотіла:
— Назви мене ще раз своєю рибонькою-голубонькою, Джеймсе.
Він сидів нерухомо, притиснутий до стільця новим втіленням богині весни.
Весна прийшла.
А в Юніон-сквері містер Регздейл та містер Кід, відчуваючи, що у них пересохло в горлі, совалися на лаві — нетерпляче ждали д'Артаньяна з доларом.
"Ех, шкода, що я її зразу не схопив за горлянку",— подумав містер Пітерс.
[1] Персонаж п'єси Бульвер-Літтона "Дама з Ліона".