Рось наче ще більше почорніла, облямована білими берегами. Поміж вербами дрімали перевернуті догори днищами човни. Висохлий очерет, стоячи на снігу, чітко малювався сірими шабельками, а там, де стояв у воді, ледве проглядався. Поміж корчами латки води були вже засклені ламким льодком, він тонко спинався на стебла, іскрячись зігнутими боками. Щодня Горобчик стежив, як лід намерзає, товщає, як він розпросторюється, поблискуючи синювато-лункою поверхнею, і вже можна було біля берега й поплигати на ньому, прислухаючись, як лід розпачливо потріскує кругом, а там, де підступає до промоїни, з-під нього вискакує знеможене зітхання...
Баба Секлета приходить до них увечері, виймає з пазухи яблуко і, вгостивши Горобчика, сідає на ослоні й розповідає:
— А колись уже на цю пору снігів та снігів! Замете — світу білого не видно.
— Вистачить і на нашу долю,— каже мати.
— Авжеж,— охоче погоджується баба.
— Будьте здорові та молодійте, бо вже он наш дітлах підростає, хоче сватів слати.
— Ага,— підтакує баба і знову за своє: — То вже Рось як замерзне, то крига на ній лопається та горбами сходиться.
А на ранок Рось уже біла. Спершу Горобчик поспішає до школи берегом, а потім зненацька зупиняється, ніби блискавкою вражений. Поміж хрусткого очерету ступає на лід, який неповоротко твердий, ніби аж відштовхує од себе. Завмираючи, прислухаючись до самого себе та причаєної криги, Горобчик прямує до школи навпростець, і з кожним ступенем сповнюється все більше боязкою радістю, що сковує й бадьорить його водночас. Ноги тремтять, а лід ще більш неслухняний, так і хоче випорснути. Раптом тріснуло: крихкий звук пробіг під
льодом лунким вогнем і, спалахнувши, вмер, а в Горобчикових грудях солодко, болісно занило. Він спинився, притупнув, але лід погрозливо мовчав і, зважившись, Горобчик рушив уперед. Опинившись посеред Росі, він пошкодував самого себе, з особливою ніжністю йому пригадались мати й баба Секлета, але робити було нічого, а страх стискав серце,— і він побіг. Чим ближчав берег, тим легшало на душі, і він уже мало не кричав з радості, коли зненацька одна нога шубовснула в воду. Він упав на груди, але й друга нога провалилась. Шкребучи нігтями по льоду, силкувався не опускатись нижче. Зовсім близько стояли байдужі верби, на горбку — школа... З пам'яті несподівано сплив материн спів — "А де ж воно вечеряло? Ой рано, на Івана",— і в цей час руки його ослабли, він сповз нижче і коліньми відчув дно: тут доходило тільки до пояса...
Обсушившись у дядька Євмена, він не подався додому, як наказував дядько, а прийшов у школу, на четвертий урок. Коли розпитували, чого запізнився, то відповідав, що помагав дома по господарству. Йому дуже кортіло розповісти, як перший у цьому році перейшов по замерзлій Росі, але стримувався, і тому, що мовчить, що береже таємницю, почував себе старшим, ніж досі. Не грався з хлопцями в сніжки, не встрявав у бійку,— того дня він стояв вище всіх їхніх пустощів та витівок... З уроків повертався по своїх слідах, обережно обминувши ополонку, в якій скупався. І, тугий, напружений од радості, подумки співав материну пісню — "А де ж воно вечеряло? Ой рано, на Івана..."