Професор видивився на незнакомого, бо зовсім не нагадував собі сього товариша.
— Не пригадуєте собі мене? Ми ще разом ходили до народної школи.
— Такої пам'яті я не маю. Се вже буде зі сорок літ!
— Я ваш краян Приступа Микола.
Професор не міг собі /згадати ані Приступи, ані Миколи і тільки ждав, чого він хоче.
— Я, пане товаришу, в справі одної учениці, що завтра буде здавати іспит до семінарії...
— Певно, Цецилії Макольонгви? — сказав професор навгад.
— Справді так! Які ж ви здогадливі! Не вам казати, що тепер без протекції нема нічого. А тут триста дівчат...
— Із них 250 має протекцію, і то не одну, а по кілька.
— Все ж таки добре звернути увагу і попросити. Прихильне слово багато значить. А се дуже спосібна дитина.
— Добре, добре, я зверну увагу, будьте спокійні. А тепер мені ніколи, бо робота жде.
Професор уже й не допитувавсь, звідки Микола Приступа знайомий з Макольонгвами, і попрощався з ним чим-скорше.
По таких заходах Степан Катеринич на другий день справді звернув пильну увагу на малу Макольонгву. Коли она станула перед ним, щоб щось перечитати та оповісти по-руськи, він довшу хвилину приглядався їй. Се була дійсно рідна донька старої Макольонгви, тільки більше подібна до якогось іншого птаха, ще не зовсім порослого пір'ям. "До якого би птаха її прирівняти?" — думав професор хвилинку, кладучи перед Цильку книжку.
Дівчатко, невеличке, куце, бліде, мов заспане, взяло книжку в руки і почало читати. Ох, господи, що се було за читання! Се було незручне складання букв, одної до другої, з помилками, з хибними наголосами — зовсім недоладне. А в оповіданні було повно польських слів: здивился, зруцім, вруч противно, полєців єму, злитувался і т. д. Хоч професор не відозвався ані слова, панна Цилька урвала нарешті оповідання і сказала:
— Я дуже настрашилася.
— Не бійтеся, панно Цилько, все буде добре. Ідіть, здавайте спокійно дальше!
Цилька відійшла — і Катеринич тільки тепер зміркував, що вона дуже подібна до курочки-голошийки, такої мов обскубаної, та пригадав собі слова мами і тітки, і Бураков-ського, і Приступи, що се дуже здорова і талановита дитина. Ох, боже! Є ким величатися!
Але щоб не скривдити дитини, Катеринич заглянув і до її свідоцтв. Там справді були ноти і з французького, і з фортеп'яну, але цілі свідоцтва зовсім не доказували таланту дитини. Нічим не замітна учениця, яка врешті може подобатися якомусь другому Бураковському чи Чосни-ковському, але на учительку нездатна.
По двох днях при виборі дівчат Катеринич пильно слухав, як панну Макольонгву скласифіковано з інших предметів. Мала чотири ноти "недостаточні", так що вже більше й не треба їй було "шкодити". Не прийняли її.
Професор не бачив, скільки сліз пролила панна Цилька, мама і тітка, але по кількох днях стрітив на улиці товариша Приступу і вважав потрібним сказати йому, чому Цильки не прийняли.
— Ет, говоріть! Не мала протекції і вже! — рішив Приступа справу коротко.
— Та нехай би замуж вийшла! — порадив професор, аби якось потішити товариша.— Се ще ліпше, як семінарія.
— Та се так і буде,— відповів товариш.
— За кого ж виходить замуж?
— За мого брата, податкового урядника.
— От і гаразд! — А чому ж він її вибрав? Він же русин?
— Т-та! Стара щось там обіцяє дати, але не зараз, аж по смерті...
— А она багата?
— Хто її знає! Реальність є, се правда...
— Ну, дай боже здоровля! Тішуся, що панна Цилька не сумує з моєї причини.
І товариші розійшлися.
1912