Оперезані юрбою цікавих, флегматичні воли ліньки рушили. Отут-то воно й почалось усе! Дзвонареві на Мико-лаї раптом мигнула в очах курява й потяглась за юрбою вздовж бульвару.
— О! Щось рано несуть...— поміркував якусь мить дзвонар, потім зміряв очима куряву; сумніву більше не було — ікону несуть. Тоді він перехрестився й ударив у дзвони. Спас підхопив і собі, а далі вже важкий соборний дзвін розгойдався, бевкнув,— одскочив, і кликав, і вітав процесію.
Фура поважно перевалювалась через великодній дзвін і байдуже тяглась до собору. Дівчата й парубки, що в фурі, жирували й сміялись; їм було не до дзвонів. Але дядькам це не подобалось.
— Це вже й волів завели дзвонами зустрічати! Все — догори ногами!..
Проте, хоч би там тепер що, а дзвонарів було вже пізно зупинити. Захоплені, натхненні, вони конкурували поміж собою: собор з Миколаєм, Миколай із Успінням... Здивовані батюшки зустріли волів на півдорозі... Щоб не поглиблювати непорозуміння, довелось повертати за волами. Збиті з пантелику рада та просвітяни наздогнали процесію й приставали по дорозі. Червоних чобіт не було ні в кого — навіть Стасик, щоб уникнути можливих ексцесів, одягнув "кльош" і лаковані черевички. Це внесло в маси заспокоєння.
Шикувались, як було сказано в програмі свята,—"під блакитним небом і золотим сонцем", по середині майдану, що перед собором.
Панахиду й молебень зіпсував сам пан отець настоятель. Проспівали "Вічну пам'ять", просвітянський хор затягнув "Заповіт", а далі гримнув "Ще не вмерла", і настоятель вийшов говорити казань. Та в саму щонайпа-тетичнішу хвилину він забув про агітацію Вареника. Збився з теми й почав не до речі:
— Во ім'я отця, і сина... От, люди добрі... говорят, что бога — нет. А я вам говорю, что это все — брехня, бог есть. Это одни только безнравственные, с темным прошлым люди, мерзкие хулители православной веры...
Вареник оддалік щосили моргав і показував пальцем на "Просвіту". Настоятель спам'ятався.
— Ви пригадуєте, люди добрі, що робили запорожці, коли хтось приходив до них у Січ? Що вони сначала в нього питали?..
Карпо Хведорович, що стояв біля аналою, благопристойно й рішуче, як учень у класі, відповів:
— "Отче наш" — знаєш?
— Істинно! А потому будем же й ми, як наші прадіди, почитать нашу матір православную церков...
Хтось, запізнившись, приніс із "Просвіти" великого Тарасового портрета в кожусі та шапці.
— О! Тут ікони, а він у шапці!-.
■— Чи не можна було б якогось іншого, щоб, знаєте, без шапки, а то воно якось не теє...
Переконувати сполошених пустились Базилевський та Ксана Коротенко. А Ксана — та вміє!..
Панько Коськин виліз поза списком і чергою на трибуну й почав доводити, відкіля пішла Україна. Карпо Хведорович оповідав усім навколо себе про гетьмана Полуботка й плакав. Стасик підліз до Ксани й, стиснувши їй під запаскою гарячу руку, прошепотів на вухо:
— Значить, сьогодні — після концерту? Маніфестація розходилась.
Шумить-тріщить охтирський театр біля дерев'яного мосту під п'ятьма вербами. Прибрався по-святковому молодими кленами та сосною, мов стара дівка на вінчання, порозвішував на вогких стінах плакати та рушники й оперезався жовто-блакитними биндами. Національний концерт.
Карпо Хведорович із дружиною та наймичкою порається коло продажу пиріжків та пряників, якась пані в червоній керсетці та плахті сіла в кіоск і порозкладала пасіянсом перед себе "Хто ми й чого нам треба" Хоткеви-ча, музики підстрибують на дзиґликах:
— Гей, нуте, хлопці, добрі молодці! (Мурзинський же там "провідця!").
Та не так потіє з пиріжками Карпо Хведорович, не так тремтять незліченні декларатори й запирає духа хоровим дівчатам, як за лаштунками готується до сьогоднішньої інсценівки Байронового "Мазепи" за Старицьким, Стасик Мірошниченко. Це буде озюмина всього концерту. Це зробить, як того певний Стасик, у масах великий національний здвиг.
Стасик грає, розуміється, роль самого гетьмана, так би мовити, першого борця за самостійну Україну. Роль Мазепи.
Червоні чоботи, жупан та мазепинка — на ньому вже давно. Мурзинський приніс йому Павленкову двоцівку й позичив у міліціонера шаблю.
Павленко порозвішував на сцені електричні ліхтарики з повирізуваними зірками. Це буде зоряне небо. Правда, в пролозі поеми, якого прочитає перед початком Коськин, сказано, що ніч була темна, але Павленко приладнав збоку ще й вольтову дугу, щоб було місячно, воно так усе ж більше якоїсь поезії і нагадує "Тиха украинская ночь".
Хтось із друкарні приніс свіжі програми. Його зім'яли.
— Де я?., де?., де?..
— Ось, ось: "Лопунько продекламує"...
— А ось: "Інсценівка поеми Байрона "Мазепа". Роль гетьмана Мазепи виконує Т. Мірошниченко".
— Я не граю! — одрубав Семенченко, що мав бути Карлом XII. Його забули помістити в програмі. І даремно Стасик, покликуючись на національну свідомість та спільну справу, зо всіх сил переконував його не одмовлятись.
— Грайте самі, а я не хочу. Мені що? Скажіть, будь ласка!..
Зз^ер голову, закопилив губи й пішов.
"Ну й дрянь же!" — подумав досадно Стасик. (Він вважав себе за демократа й представника "народу" і через те не любив паничиків).
— Студентський кашкет!..— кинув напівголоса зневажливо й мотнувся прохати Базилевського взяти роль. Базилевський образився, бо був уже під літами й до того ж — членом ради.
Добровільно згодився тільки Писарчук із пошти.
Час хутко біг. У партері не було вже місць, тиснулись у проходах. Ксана Коротенко моргнула Стасеві й полізла в суфльорську будку суфлірувати. Мазуринського і Карпа Хведоровича екстрено викликали на. сцену.
— Панове товариство! — озвався до них, мов кошовий до курінних, натхненний Стасик: — Так дивіться ж: після прологу ви, Мурзинський, заграєте сигнал, а ви, Карпо Хведоровичу, отак (Стасик, щоб пояснити, зробив "антраша"), ніби це десь здалека,— стукніть у барабана. Це значить — Полтавська баталія скінчена й гармати вже збираються спочивати.
— Добре, добре!.. Ми вже постараємось!' — запевнив щирий Карпо Хведорович.
— Можна буде ще, розумієте, під час моєї промови разів тричі стукнути, але ж не більше, бо Полтавська баталія скінчена й хіба тільки козаки де-не-де ще одбива-ються. Так прошу!