Хтось нагадав, що десятник не винен. До речі, він шахтар-кадровик, нещодавно висунутий на десятника, людина своя, дбайлива. Це не його попередник, що не дописував упряжок та записочками із квартири посилав наряди. І взагалі на їхній шахті справа налагоджена куди краще, ніж то декому здається.
Але не слід замовчувати й хиб. Якраз треба збирати робітничі зауваження, робити з них висновки. Дехто незадоволення своє скерував на адміністрацію. Хтось закинув інженерам і технікам, що вони взяли собі моду занадто спізнюватись, послаблювати догляд. Хтось згадав, що завшахти любить переважно розмови телефоном. А комусь спало на пам’ять, що під час палення бурок осідають по багатьох місцях — і в місцях роботи, і в людських ходах — шматки породи, "коржі", які можуть потім обвалюватись. Де ж охорона праці?
Тоді Мишко не витримав:
— А вода? Он я напився з діжки, так трохи-трохи не вернуло.
На нього знов поглянули так, ніби вперше він з’явився. Та цього разу поставились уважніше.
— Правильно! За воду це ти правильно! Щодня міняти треба. Бо самі ж забороняють шахтову воду пити.
— Не тільки це, — ще охітніше продовжував Мишко. — Я от читав у правилах, так мусить бути кожному фляга. Як лампа мусить бути, так і фляга з водою. З перевареною. Кожному своя. Здаєш лампу — здаєш і флягу.
— А це, дійсно, правильно, — згадали в гурті й поглянули на Мишка уважніше, поважніше. — Дійсно, братця, такі ж правила є.
— Все це записати б і прямо на збори, — запропонував хтось рішуче.
— Так чого ж? Можна й записать!
Мишко почував, що між ним і гуртом визріває та близькість, якої він дуже хотів. Це сповняло теплим піднесенням, надавало більшої певності в собі й тієї сили, що нею сильний гурт.
В цей час із темряви вигулькнув захеканий Ромка. Він дуже поспішав. Вигляд його був турботний, розгублений. Зиркнувши по всіх кутках, скільки око могло охопити при світлі шахтарок, він бистро, жартівливо поспитав, чи всі тут живі-здорові, бо хлопець, якого послано за підмогою, зняв на стволі цілу веремію. Там уже заметушились. Зараз буде й ліс, будуть і кріпильники. От лихо! — не доведеться їм, сердешним роботягам, навіть трохи перепочити.
— А ну, йди звідси, коли ти такий стомлений! Тут спочивать ніколи. Іди, не базікай!
Ромці стало незручно. Він натрапив оком на Мишка і, щоб розвіяти цю незручність, перебільшено вигукнув:
— Та й полякались ви, бачу я, здорово! Задавако! А в тебе душа ще на місці?
— А от я тобі як задавакну! — несподівано для всіх рвонувся Мишко, замірився.
— Ну, ну, ну... — одхилився Ромка.
Всіх це здивувало й зацікавило. Адже це був той самий Мишко, який ось допіру поводився витримано, говорив розсудливо, встиг уже набути собі прихильності. Що ж могло призвести непоганого хлопця до поганого вчинку?
Почали розпитувати.
Мишко пробував сердито одмовчуватись. Ромка пояснював уривчасто, ухильно, хоч не міг приховати сум’ятності й провини.
— Та чудний він якийсь. Розумним дуже хоче бути, культурним! Задається, чи що, — знизав Ромка плечима.
Незабаром все і всім стало ясно.
— Ах ти ж, дурачок, — докірливо, по-батьківськи сказав Ромці вусатий, в кашкеті з повернутим на потилицю козирком вибійник. — Дурачок ти, от що. Хіба ж можна сміятися, що хлопець порядок захищає, свідомість виявляє, що розумним хоче бути? Він же з тебе не сміється, що ти дурний? Ні? Ну, от бачиш...
Ромка хотів щось відповісти, але його швидко перебив невеличкий, горбоносий, що взагалі вів тут перед:
— Ти де живеш? — спитав рішуче.
— Як то де? — перепитав Ромка розгублено.
— Ти в радянській республіці живеш, чи де?
— В радянській.
— Ти про культурну політику чув?
— Та брось, — одмахнувся Ромка.
— Не брось, а я тебе питаю: чув? І я тобі ж кажу: не міг не чути. Наша партія і наша влада...
— Та брось, брось, — знову з виразом вдаваної байдужості спробував одмахнутись Ромка.
— Ти, браток, не одмахуйся, а зарубай собі на носі: кожний мусить поважати культуру і старатися стати культурним. Чи, може, ти взагалі не знаєш, що значить культура? Тоді з тобою взагалі треба говорити ще інакше.
В гурті голосно засміялись, і сміх стьобнув Ромку. Він збавив свого задерикуватого вигляду:
— Чудаки хлопці! Я це так собі, жартуючи... А вони вже он куди!..
— Дурачок ти, — похитав головою вусатий. — Є всякі жарти. Раз людина сердиться, це вже не жарт. Чого ж сміятись, що він за культуру? Це все одно, якби ти сміявся з нього... ну, що він вугілля тягає, що він саночник. Хороше було б? Правда? Ех ти, дурачок...
Вусатий говорив спокійно, з лагідною усмішкою, і все в його устах набирало такого переконливого значення, що одпадала охота що-будь заперечувати. Навпаки, була охота слухати далі й далі.
На цьому й скінчилося. Ромка поспішив умкнути.
Потім, наполягаючи на тягар і міркуючи про сутичку, Мишко ніяк не міг утямки взяти, чому він рвонувся, чому замірився. Сталося якось само собою, поза свідомістю й волею.
Злості на Ромку він не відчував, як не відчував її й раніше, до цієї сутички. Лише на хвилинку пойняла його раптова, невідома, паморочна сила — чому? Це було незрозуміло й неприємно. Це було теж некультурно.
Він нараз зрозумів це все так же повно, як і просту істину, що крилася в словах добродушного вибійника: сміятися з його стремлінь до культури таке ж безглуздя, як, приміром, сміятися з нього, що він саночник.
Мишко аж зупинився. Іншими словами: таке ж безглуздя, як, приміром, соромитись, що ти працюєш у шахті.
Мишко аж стрепенувся. Знову згадав, як він учора приховав себе перед дівчиною, — ні, він не соромився. Він не міг легковажити. То трапилось несамохіть.
Досада на себе ще більше зросла. Треба було конче над цим усім як слід застановитись, зважити, розв’язати.
IV
Матч мав відбутися о п’ятій годині на місцевому спортивному майдані. Змагались "Капітальна" і "Маріуполь", що прибув сюди вчора уславленим переможцем після змагань на станції С.
Всім відомо, що команда станції С. — неабияка команда. Отже, коли вона піддалась "Маріуполеві", значить, "Маріуполь" являв собою неабияку силу. Тому й купчив на собі "Маріуполь" загальну увагу і розтривожив не лише тутешніх фізкультурників і прихильників фізкультури, але й тих, що були до фізкультурного життя досить байдужі.