Невже пішла?
Тоді перехопився до брами. Вибіг і став на шосе. І раптом сам собі видався смішним. Ну до чого цей непокій, розшуки, біганина? Все одно він її не знає. І вона йому не потрібна. І все це вигадки, примхи.
З досади зібгав у пальцях і кинув щойно запалену цигарку. Погляд іще раз охопив тих, що входили й виходили. Та це вже був холодніший, байдужіший погляд.
Він згадав, що в саду на майданчику, перед одкритою сценою, почали вже, мабуть, кіносеанс, і повагом повернув у браму.
Сеанс справді почали. За чужими спинами важко доступитися. Але згодом він все ж протиснувся на краще місце. Що більше увагу свою переносив він на картину, гасла його досада. Непокій свій він притишив простим домислом: не все ще втрачено, є ще попереду завтра, позавтра, багато днів. Він поволі скупчувався на картині. Він був уже там, серед цікавих, небуденних обставин, вкупі з цікавими тямучими людьми.
Один з кіногероїв, молодий спритний лікар (теж у сірому вбранні) особливо йому подобався. Мишко стежив за ним з великим напруженням і хотів бути таким же спритним, бистрим на розум, таким же товариським і простим.
Незрима сила, що містилася ззаду в будці, настирно пробувала скоротити сеанс, примушуючи героїв на екрані рухатись з надлюдською швидкістю. Раз у раз вона зустрічала з боку глядачів найрішучіший опір і врешті втихомирилась, дозволивши собі тільки не робити спеціальних антрактів. А що картина була вже старенька, і плівка рвалася разів десять, то й сеанс тривав годин дві з половиною. Якби він тривав ще годин дві з половиною, Мишко однаково стояв би та дивився: дуже подобалась картина.
Коли скінчилось і дали світло, він був під таким враженням (чи, може, це сталося з несподіванки), що дивився широко розплющеними очима впрост перед себе і не вірив, що бачить знайоме обличчя.
— І ви тут? — незчувся навіть, як вихопилось у нього з уст.
Дівчина ніяково посміхнулась. Дівчина стояла тут же. Та сама дівчина з настороженим поглядом, з чорним намистом, з книжкою в руках.
Можливо, що вона впродовж усього сеансу стояла так близько, а він нічого й не знав.
На Мишкове запитання вона не відповіла. Коли ж вдруге скинула очима, з’явилось в погляді щось нове, щось затайливе, тепло-лукавеньке. І було так, ніби вона щось знала. Чи Мишкові видалось?
Його враз підхопила нестримана буйна хвиля і понесла слідком за нею.
Густий натовп витікав на головну стежку, що правила до виходу. Натовп мінливо рідшав і знову гуртувався, хвилинами прибійно вирував. Прикладаючи всіх зусиль, Мишко намагався тепер не проґавити дівчини, не відстати ані на крок.
Течія іноді силоміць виносила його наперед — він озирався і натрапляв на усмішкуватий, тепло-лукавенький погляд, від якого було трепетно. Іноді ж його відпихали, затирали, і попереду опинялася дівчина — тоді озиралась вона, і Мишко був дуже вдячний.
На самому виході, в брамі, в тісній навалі вони стакнулись рука в руку. їх щільно обступала товкотнеча. Вони не могли розминутись. Почували себе незручно. Кожне з них хотіло чимдуж одступитися, наче вороги. Обоє одвертали очі, почували, що мовчати далі не можна.
— І чого б ото всім натискатися, як на зламану голову? Не розумію! — втративши терпіння, сказала дівчина до всіх.
— Да, народ... — теж докірливо, хоч з меншою певністю підтакнув Мишко.
— А чого ж ви, гражданочка, сюди полізли, як вам тісно?
— іронічно, згори й скоса поглядаючи, зауважив високий чолов’яга, просуваючись тут же поруч.
Хтось поблизу придушено засміявся, додав:
— Аристократія!.. Подумаєш!..
— Нічого, товаришу, тут довго й думати. Пора вже знати, що це некультурно, — рішуче відповіла дівчина.
— Ач, яка мудра! Де це ти така взялась?
— Така культурна? — кинув другий.
— Така сердита? — підхопив третій. — Ну й сердита, хай йому всячина! А що ж то буде, як вона виросте?
— Ану, Сеню, наддай! — весело запропонував ще хтось позаду, і довкола засміялись, обернули все це на хвилевий жарт.
Мишко образився. Тепер він почував і себе причетним.
— Дійсно, чортзна-що! Досі ще ходити не навчились, — сказав різко, наїжено.
Самому стало трохи чудно. Зовсім не сподівався, що скаже так, не сподівався, що взагалі встрягне в розмову.
Але загату прорвало. Мінливий потік уже виносив їх на вулицю. На Мишкове сміливе зауваження лише буркнув хтось неприязним голосом, що, мовляв, є молоко, яке довго сохне на губах. Та Мишко не звернув уваги.
Допірішня пригода усунула зайву перешкоду, що досі була між ним і дівчиною. Оцей її докір за некультурність, як і його сьогоднішній докір у казармі, створювали щось спільне.
— Ну й народ... — стиха повторив Мишко, щоб додержати спільності.
Вони вкупі вийшли на шосе.
— Да, — погодилась дівчина, не поспішаючи вперед і не збавляючи кроку, нічим не виявляючи, цікаво їй, а чи ні мати цього незнайомого супутника.
Була невиразність, непевність, полохливість очей і настороженість рухів. Але й далі простували вкупі.
— Летять, тиснуться... дійсно, як на зламану голову, — раптом знову згадав Мишко за те ж саме, бо вже надто довго мовчали і конче треба було за щось зачепитись, а в нього, як на зло, не наверталось жодної свіжої думки.
— Да, — знов погодилась дівчина, не поспішаючи вперед і не збавляючи кроку, нічим, здається, ні виявляючи, цікаво їй, а чи ні.
Вони йшли по шосе праворуч у протилежний бік од казарм. Натовп рідшав, розтікався, і вони дедалі ставали самотніші. Вони йшли знову мовчки. Напружено мовчки.
Хтозна, як довго все це тривало б і як скінчилося б, коли б у дівчини з рук ненароком не випорснула книжка.
Мишко згадав про того спритного лікаря, що на екрані, і кинувся допомогти. Дівчина теж похопилась. Вони водночас взялися за книжку й мимоволі засміялися. Мишко дужче потягнув за свій кінець. Книжка розгорнулась, затріпотіла в поросі сторінками, як білими крилами. Він узяв. Тоді, знову згадавши про молодого, спритного лікаря, що на екрані, він почав досить неспритно обчищати книжку від пороху.
— Ви глядіть там разом із порохом карток мені не повитрушуйте, — грайливо застерегла дівчина.
— Ні, ні, не турбуйтесь. А ви глядіть краще з книжками не гуляйте, — теж грайливо закинув Мишко.