Думкою, почуттям, всією істотою він був уже там. Як і вона, хвилювався він, коли м’яч робив у повітрі лукаву спіраль. Як і вона, — здавалося йому,— вгинався, щоб захиститись чи захистити, як і вона, легко й бистро шугав у напад.
Лише згодом, коли перше здивування й захват одлинули, він відчув себе сторонньою особою, звичайним глядачем і поглянув на все збоку, з-поза бар'єру. Тоді він сповнився до дівчини ще більшої поваги. Стала вона йому ще дорожча, але неприступніша.
І знову набігла та згадка, від якої він раз у раз хмурнів. Адже між ними є прикра неясність. Він бовкнув учора дурницю, якої не наважився одразу виправити.
Тепер її виправити важче.
Він згадав літнього вибійника, що говорив з лагідною усмішкою спокійно й переконливо. Він згадав слова: "Це все одно, якби ти сміявся, що він... ну, що він вугілля тягне". Згадав і збентежився.
Ще бракувало йому глибшого життєвого досвіду, що знає ціну цінностей, знає місце цінностей і допомагає правдиво зважувати людей та речі. Але, помиляючись, він досвід набував?
От він мріяв бути інженером чи техніком, але хіба він має право, хіба може легковажити свою теперішню працю?
Хіба, працюючи сам під землею, не може він оцінити важливість цієї праці? Хіба не мусить її поважати? Як же він учора допустився такої дурниці, майже брехні?
Випадок?
Але він ще не знав, що випадки теж мають свої причини. Не розумів, яке значення іноді мають сторонні сумнівні впливи, як запопадають вони молодих, не досить загартованих, які взагалі ще не зжиті бувають вони не тільки по глухих закутках, але й на великих шляхах.
І йому кортіло швидше зустрітися з дівчиною, швидше цю справу розв’язати. Він одразу скаже: вчора я вам збрехав. Так найкраще.
Чекати довелося з півгодини.
Тоді тільки насторожений, в суцільну істоту поєднаний, величезний натовп очутився. Востаннє завмер на мить у напруженні і прокинувся громом щедрих оплесків, сміху, вигуків, найбурхливіших виявів задоволення й вдячності.
Матч скінчений.
В натовпі говорили, що "наша взяла", що "Маріуполь" хоч як старався та хитрував, а "Капітальна" йому все ж таки здорово набила. Тепер пам’ятатимуть. І Мишко був дуже радий, наче сам змагався й виборював славу місцевої команди.
Підхоплений натовпом, він швидко одлинув од бар’єра. Його силоміць зносило. Він силоміць затримався через кілька кроків. Тоді одступився вбік, де менше вирувало. Але це заважало швидше потрапити до головного виходу: там гримів оркестр і якраз там мусили бути учасники змагання.
Добутися можна було довкола паркана або навпростець через шумний людський потік.
Він довго не думав. Він уже загребисто протискався крізь натовп.
Біля виходу гуртувалися засмаглі й потомлені герої дня. їх оточувало коло найзацікавленіших глядачів. їх обдаровували теплими усмішками, нестримними вигуками, найщирішою хвалою. Тут же згадували про найяскравіші моменти гри і жваво обмінювались думками.
Герої, як і личить справжнім героям, визнавали багато переваг у своїх супротивників, віддавали переможеним великодушну честь і вкупі із своїми прихильниками, оточені заздрістю й славою, поволі рушали з майдану.
Серед інших побачив Мишко і знайому дівчину. Була вона в товаристві кількох веселих друзів. Один жартом ловив її за руки. Вона жартома ухилялась. Один сказав щось кумедне. Вона сміялась, і той, що сказав, що примусив сміятись, був Ромка.
Мишко відсахнувся.
Цей неможливий хлопчисько наче знав про його таємницю і вирішив увесь час ставати на заваді. Звідки ж він узявся? А втім, чи довго шалапутному Ромці? Він може прилипнути де завгодно, до кого завгодно і зразу розважати, як ось розважає цю дівчину.
Мишко не міг уже підійти. Він одступився, притаївся. Тільки встиг почути уривок розмови:
— Аня! Слово честі, ви сьогодні грали, як справжній чемпіон!
— О, да! А ви сумнівались? Я така. Я можу!
— Теж... задавака! — насмішкувато кинув Ромка.
І це найбільше Мишка здивувало.
Він мимоволі озирнувся в той бік.
Вона повагом поправила косинку і, не помітивши, пройшла повз нього.
V
Вранці, коли Мишко прокинувся й заквапився на роботу, між ділом спало йому на думку, що є якась неприємність. Враз ізгадався вчорашній матч, згадалось, що Ромка повернувся до казарми пізно.
І водночас постало тверде рішення: більше не завдавати собі мороки і знайомство припинити.
Шкода було гарних, втрачених назавжди хвилин. Шкода було самих сподівань, чудесних витворів уяви, тієї таємничості й трепету, що встигли виникнути довкола їхньої зустрічі й стати дорогими. Але треба покласти край.
На Ромку гніву не мав. Почував себе переможеним, погодився з цим, тільки не хотів нічого назовні виявляти. Найкраще поводитись так, ніби Ромки для нього не існує.
Як і вчора, вони мали бути в одній зміні. Чи йде Ромка, чи пішов уже, він не знав, бо ні разу не глянув у той бік. Дуже кортіло, але не глянув.
З відчуттям бодай маленької переваги попростував він на шахтний двір.
У ламповій, що містилася серед двору, одержавши лампу й вертаючись, на вході хвилинку затримався.
Тут висіла контрольна дошка для надвірного робочого складу. Біля дошки серед інших шахтарів він помітив ніби знайому постать. Вона бистрим рухом почепила чи зняла нумерок. Потім так само бистро, звично розчинила скрипяві двері.
Вражений, але ще не певний, він чимдуж кинувся за нею. Він наздогнав її, і, стакнувшись віч-на-віч, стали вони, як укопані.
В зашкарублих, трохи скоцюрблених робочих черевиках, у зашерхлому робочому вбранні, у старому капелюсі з похилими крисами, трохи важкуватий, трохи незграбний, з лампою в руках і з виразом превеликого здивування та радості на чистому ще обличчі стояв Мишко.
В таких же шкарубких черевиках, у такому ж брудному, заношеному робочому вбранні, пов’язана рябенькою хусточкою, неймовірно здивована і теж зраділа — стояла вона.
Стояли обоє, як видалось їм, дуже довго, і обом бракувало сміливості, щоб мовити перше слово.
— Як же це так? — наважився, кінець кінцем, Мишко.
Дівчина посміхнулась, подумала і, переборюючи сум’ятність, тихо відповіла:
— Дуже просто.
— Значить, і ви тут? — похопився Мишко, ще й досі не ймучи собі віри.
— І я тут.