На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
– Дідусю, це ти тут!
– Ну звісно, Дуг.
– Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
– Та й ти ж начебто тут, хлопче. [542]
– Тут я, справді тут!
Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
– Не кажи!
– Чого не казати, хлопче?
"Не кажи, – думав Дуглас, – не кажи того, що збирався сказати!"
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
– Дідусю...
– Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
– Смерть – це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
– Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
– Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
– Що ти хотів сказати, дідусю?
– Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
– Так, сер, – прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову – такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!