— Ти вбив жінку,— сказав я,— Джессі Флоріан. Це була помилка.
Лось задумався. Тоді, погоджуючись, кивнув.
— Про це краще помовчати,— неохоче відповів він.
— Тим ти дуже нашкодив собі,— вів далі я.— Я тебе не боюся, ти — не вбивця. І не хотів позбавляти її життя. Вбивство на Центральній авеню могло зійти тобі з рук. Але те, що ти молотив жінку головою об металеву спинку ліжка, поки в неї не вилетів мозок,— ніколи.
— Ти надто ризикуєш, друже! — невдоволено промовив Лось.
— А я по-іншому вже не можу, особливо після того, що зі мною сталося. Ніщо мене більш не злякає,— відповів я.— Ти ж не хотів убивати її, чи не так?
Очі Лося забігали. Він схилив голову набік, уважно слухаючи мене.
— Давно вже слід було знати свою силу.
— Занадто пізно,— відповів Лось.
— Ти хотів, щоб вона розповіла тобі щось, схопив її за шию і почав трусити. Вона вже була мертва, коли ти почав бити її головою об спинку ліжка.
Він мовчки дивився на мене.
— Я знаю, що ти від неї хотів,— сказав я.
— Кажи далі.
— Коли ми знайшли її, разом зі мною був поліцейський. Довелося вести чесну гру.
— Наскільки чесну?
— Абсолютно. Але про сьогоднішню нашу зустріч він не знає.
Лось знов пильно глянув на мене, а тоді спитав:
— О'кей, як ти дізнався, що я на "Монті"?
Він мене вже питав про це. Я подумав, певно він забув.
— Я здогадався. Адже найлегший шлях злиняти — по воді. З допомогою тієї організації, яку вони мають у Бей-Сіті, ти міг потрапити на один з гральних кораблів. А звідти — вже й далі. Без усяких перешкод. При певній допомозі, звісно.
— Лаерд Брюнет — добрий хлопець,— відсторонено промовив Лось.— Принаймні я чув таке, хоч ніколи з ним не балакав.
— Але ж він передав тобі записку.
— Дідька лисого! Невже ти не знаєш, що є десятки шісток, які це охоче зроблять для нього, друже? Коли ми займемося тим, про що ти писав? Мені здалося, що ти не брешеш, інакше я б не прийшов. Куди поїдемо?
Він погасив сигарету і мовчки дивився на мене. На стіні відбивалася його тінь — тінь велетня. Він був такий здоровенний, що здавався нереальним.
— Що змусило тебе думати, ніби я вбив Джессі Флоріан? — раптом спитав він.
— Розмір відбитків пальців на її шиї. До того ж я знав, що тобі треба взнати в неї. Знав і те, що в тебе досить сили, щоб вбити людину, навіть не маючи такого наміру.
— Фараони шиють це діло мені?
— Не знаю.
— Що ж саме я хотів дізнатися від Флоріан?
— Ти думав, що вона знає, де Вельма.
Лось мовчки кивнув, пильно вдивляючись у мене.
— Але стара не знала. Вельма надто розумна для Флоріан.
У двері легко постукали.
Меллой усміхнувся, трохи відхилився і узяв пістолета. Хтось "торкнувся замка. Лось підвівся, вслухаючись. Тоді повернув голову і подивився на мене.
Я сів на ліжку, спустив ноги і встав. Лось мовчки, не поворухнувшись, стежив за мною. Я підійшов до дверей.
— Хто там? — спитав я, наблизивши губи до дверей.
— Відчини, дурненький,— впізнав я знайомий голос. — Герцогиня Віндзорська.
— Хвилинку,— відповів я, обернувшись до Лося, який насуплено стояв майже поруч.
Підійшовши впритул до нього, я зашепотів:
— Іншого виходу нема. Сховайся у гардеробній за ліжком і почекай. Я швидко відправлю її.
Він слухав мене із застиглим виразом обличчя, яке нічого не відбивало. Йому не було чого втрачати, до того ж він зовсім не знав страху, бо сили йому не бракувало. Нарешті він кивнув, узяв капелюха, пальто, безшумно обійшов ліжко і зник у гардеробній. Двері зачинилися, але не щільно.
Я обдивився навколо: крім сигарети, ніщо не нагадувало про його присутність. Але палити міг будь-хто. Я підійшов до дверей і відчинив їх, бо коли Меллой потрапив до моєї квартири, він замкнув двері.
На порозі стояла вона: у вечірньому палантині з білої лисиці, про який тоді мені розповідала. Довгі смарагдові сережки майже ховалися у білому м'якому хутрі. Ніжні пальці тримали маленьку вечірню сумочку. Стояла і дивилася на мене з легкою усмішкою. Глянула на мою піжаму, і усмішка зникла з вродливого обличчя. Холодними очима місіс Грейл зміряла мене з голови до ніг.
— Ось воно що,— похмуро кинула вона.— Піжама, халат. Хотіли показати мені чудову гравюру. Яка я дурна!
— Не зовсім так,— заперечив я, ступивши убік, щоб пропустити її.— Я саме мав одягтися, коли завітав коп. Він тільки-но пішов.
— Ренделл?
Я кивнув. Хоч така брехня — все одно брехня, але вона значно легша. Якусь мить вона вагалася, тоді пройшла повз мене, обдавши духом напахченого хутра.
Я зачинив двері. Жінка пройшлася кімнатою, подивилася на стіни і рвучко повернулася до мене.
— Давайте порозуміємось,— сказала вона.— Я не якась шлюха і не кидаюсь одразу в ліжко будь з ким. Колись у моєму житті був такий час, і я мала того досхочу. А зараз люблю, щоб все було вишукано.
— Може, вип'ємо, перш ніж йти? — Я все ще стояв, притулившись до дверей.
— Хіба я йду?
— Мені здалося, що вам тут не подобається.
— Я просто хотіла, щоб ми порозумілися, тому мені довелося бути дещо вульгарною. Я не належу до невибагливих шлюх. Звісно, мене можна взяти, але не одразу ж! Так, я вип'ю.
Я пішов до кухні. Руки в мене ледь тремтіли, коли я наливав випити. Повернувшись до кімнати, я подав їй келиха.
З гардеробної не долинало жодного шарудіння, навіть подиху.
Місіс Грейл сіла, узяла келиха і відпила. Дивлячись на протилежну стіну, промовила:
— Я не люблю, коли чоловіки зустрічають мене у піжамі. Може, це й смішно, але ви мені подобаєтесь. Дуже. Однак я можу легко переступити через це. Мені доводилося робити таке не раз.
Я кивнув.
— Більшість чоловіків — паскудні тварюки. Якщо хочете знати, увесь світ справжнісіньке паскудство.
— Єдині ліки в ньому — гроші. Вони мають допомагати...
— Так і мені здавалось... колись. У мене не завжди були гроші. Але згодом зрозуміла, що вони завдають нових клопотів.— Жінка якось дивно усміхнулася.— Бо людина забуває, які складні були її давні труднощі.
Вона витягла з сумочки золотий портсигар. Я підійшов ї запалив сірника. Місіс Грейл випустила хмарку диму і стежила за нею напівпримруженими очима.
— Сідай ближче до мене,— раптом запропонувала вона.
— Давайте спочатку трохи побалакаємо.
— Знову про намисто?