Кремезний, важкий, з могутніми куцими ногами, що не властиво неграм. Він ще раз облизнув губи, усміхнувся і попрямував до нас ходою хлопця, який звик давати волю кулакам. Здоровань чекав мовчки.
Негр з рожевими резинками на рукавах поклав масивну руку на його груди. Долоня була схожа на лопату. Здоровань навіть не ворухнувся. Викидайло лагідно усміхнувся.
— Білих не обслуговуємо, друже. Тільки темношкірих. Пробач.
Сірі сумні очі оглянули зал. До обличчя прилинула кров.
— Весела місцина,— невдоволено промимрив собі під ніс.— Де Вельма? — спитав він, підвищивши голос.
Викидайло ледь стримував посмішку. Він оглядав здорованя, його коричневу сорочку, яскраво-жовту краватку, грубий сірий піджак з білими ґудзиками. Зміряв його з голови до черевиків з крокодилячої шкіри. Хмикнув. Здавалося, це його розважало. Мені навіть стало його жаль. Він неголосно заговорив:
— Вельма, кажеш? Нема тут ніякої Вельми. Ані випивки, ані дівчат, нікого. Давай звідси, білий, ушивайся.
— Вельма працювала тут,— сказав здоровань. Говорив він якось замріяно, наче він сам блукав десь у лісі, збираючи фіалки. Я вийняв носовичка, витер потилицю.
Викидайло несподівано розреготався. Кинувши швидкий погляд на відвідувачів, мовив:
— Працювала, але більше не працює. Звільнилася.
— Забери свою брудну лапу з моєї сорочки,— сказав здоровань.
Викидайло насупився. Він не звик, щоб із ним так розмовляли. Руку він забрав, стис у кулак, який розміром і кольором скидався на великий баклажан. Йому доводилося думати про свою репутацію викидайла, про свою роботу, свій престиж. Він якусь мить вагався, і це була його помилка. Різко звівши лікоть, він завдав здорованю короткого сильного удару в щелепу. Зал немов зітхнув. Удар був добрячий, з підстраховкою плечем, із поворотом корпуса. Відчувалося, що людина добре зналася на цьому ділі. Тим часом голова здорованя подалася лише на дюйм. Блокувати удар він навіть не спробував. Витримав його, неголосно пихкнув і схопив викидайла за горлянку.
Той хотів був ударити його коліном у пахвину. Здоровань трохи підняв негра і, ковзнувши по лінолеуму своїми чудернацькими черевиками, розставив ноги. Повернув негра спиною до себе і ухопив правою рукою за пояс. Ремінь тріснув, мов надрізана мотузка. Здоровань притис свою велетенську долоню до спини викидайла, підняв його і швиргонув. Той полетів через увесь зал, крутився, сіпався, розмахував руками. Троє відвідувачів відскочили вбік. Перекинувши столика, викидайло гепнувся об стінку з таким гуркотом, ще, певно, чути було в Денвері. Ноги йому сіпнулися. Потім він застиг.
— Дехто,— промовив здоровань,— погано собі уявляє, коли можна, а коли й не слід нахабніти.
Він обернувся до мене і запросив:
— Ну що ж, давай хильнемо по чарці.
Ми підійшли до стойки. Відвідувачі, мов тіні, нечутно проходили залом і по одному, по двоє, по троє зникали за дверима на сходах. Навіть двері не рипіли.
Ми сперлися об стойку.
— Віскі з лимонним соком,— замовив здоровань.— Кажи, що тобі.
— Те саме,— відповів я.
Нам подали.
Здоровань недбало вилив у горлянку віскі з товстої низенької склянки. Похмуро глянув на бармена — худорлявого переляканого негра в білій куртці, який рухався так, наче в нього були хворі ноги.
— А ти знаєш, де Вельма?
— Ви сказали, Вельма? — заскавучав бармен.— Останнім часом я її тут не бачив. Давно вже не бачив, сер.
— А сам тут давно?
— Зараз згадаю,— бармен відклав рушника і почав загинати пальці, морщачи лоба.— Місяців десять, напевно. Майже рік. Десь отак.
— Поворуши звивинами,— звелів здоровань.
Бармен хихотнув, борлак йому засіпався, мов у курки, в якої тільки-но відрубали голову.
— Давно тут кафе для темношкірих? — грубо спитав здоровань. Він стис кулака, склянка з-під віскі сховалася в ньому.
— Десь років із п'ять,— сказав я.— Цей хлопець не знає про білу дівчину, яку звуть Вельма. І ніхто тут не знає.
Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.
— Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? — спитав він.
Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:
— Ми ж разом прийшли. Хіба забув?
Він відповів легкою білозубою усмішкою.
— Ще віскі з лимонним соком,— наказав бармену.— І не барися. Хутчіше.
Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.
— Від колишнього кафе нічого не лишилось,—поскаржився він.— Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.
Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.
— Яку халепу? — спитав,
— Знаєш, де я провів ці вісім років?
— Ловив метеликів.
Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:
— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?
— І от тепер їх витрачаєш?
Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.
— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.
Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.
— Це... Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.
— От хто може знати, де Вельма,— сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі.— Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.
Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.