23 апріля. Садки цвітуть. Боже! Дерево скрізь біле-біле стоїть. А пахощі... Не можна сказати і які, а соловейки в кущах що виробляють, бджоли!.. Аж повітря тремтить. Сонечко так усміхається. Ой, чого так хвилюються груди мені і чого на душі так тяжко?" Святки великодні, Юрія. Блукав у гаї, блукав і по луках. Скрізь квітки, зелено і скрізь... тяжко-тяжко мені... Був на могилі у матері... Тиха, спокійна лежить. Ой, хоч би заболіть як, схопить "скоротечну", запалення легких абощо, вмерти й собі, не чути нічого, не бачити. Ех, піду до Мартина.
24 апріля. Яка ж я легкодуха комаха! Самовбивць звичайно звуть "трусами". Неправда. Трус той, хто, не бачачи ні цілі, ні товку в житті, боїться розквитатися з ним, боїться смерті. Трус той, з кого життя глузує, кому показує спину, і хто, боячись дати стусана йому, щоб і носом заорало, кисне перед ним, хапається за його. Я ось трус. Хочу вмерти й живу. А що ж ще ось! Розсудіть. Пішов я ото до Мартина учора, аж там і Христя Степанцева, молодиця-вдова. Та, про яку стільки негарного по селу скрізь балакають. Сидить, хихотить з Феською. Така: керсет плисовий на їй, платком шовковим зав'язана, копилить губи, пишається перед нами. Посиділи трохи. Мартин і каже мені:
— А давай загуляєм, товариш! Дивлюсь на його, не знаю, що робити. Він:
— Вот і Христя з нами, Феська... Нажарять яєшні, ми водки найдьом і... наплювать... "Пей!"
Було в мене з полтиника щось, запродажню якось написав чоловікові, — оддав на горілку. Ху, чорт! Понапивались, — пішло... Христя така червона, весела, притулилась до мене та:
— Які ви гарні: чорняві, уси, брови... блідненькі тільки. А проте... А правда, — озирнулась до Мартина, — гарна б пара була?
— О, їщо б! — Мартин до неї. Далі до мене:— Толь ки... чого ти, товариш, вовна така? Сидить! Она тулиться до ніво, а он витріщив очі, смотрить. Не знаєш, что дєлать?.. Вчись вось так.
Підійшов до неї та й обнімає її, далі ухопив мою руку та на груди їй.
Оскиряється вона негарно-негарно якось, щипає мене, підморгує, заводить якоїсь хрипко-хрипко. Ху! Що ж це! Та це ж... розпуста, багно! Так ось яке кохання випадає на долю мені, кохання, про яке так соловейко виспівує! Так ось які карі оченята можливі для мене! Так ось яке життя, ціль його, товк! Та чорт же візьми мене! Та невже ж я трус таки й справді?! Та невже ж я так таки й не здолаю покінчить з цим усім?! Чого мені страшно? Миті? А чого мені жалко тут? Батька? Буде ж і він там, будуть усі... Чорт! к чорту!.. Де... о, де йод мій?.. Або, стій... Це ж я навіки йду звідціля! Що б же зоставити після себе в цьому брудному мирі? Записку хіба? Записку про нікчемність життя? Написать, щоб вічне ліжко моє квітками вкрасили, щоб поховали мене поруч з матусею, де так цвітуть вишеньки, біліє тополька? Хоча... чому я не поховав її між липами, де вони так чудово сплітаються і звідкіля на село вигляд такий? Це хай там би й мене положили. Або... я й забув! Там же тільки багатих ховають! А кому я записку зоставлю? Батькові чи Мартинові, що навряд чи й учитають її? Не треба нічого, нехай... Або... он що: я з такою боллю писав цей щоденник, — виберу дещо з його та пошлю до редакції, надрукують, може, і... це буде до речі, взнають ще про одно самогубство. А прийду з пошти, в садок мерщій і... про-о-щай життя! — раз назавжди!
р. 1910