— Капітане, я хочу побалакати з вами віч-на-віч. Поки Джон Стіггс вагався, перш ніж заговорити, Джеймс
Плейфер не переставав уважно його роздивлятись. Юна й тендітна постать хлопця, його мелодійний, приємний голос, витончені білі руки, досить грубо наквацяні для маскування бурою фарбою, великі очі, лагідний вираз яких не затьмарився від хвилювання,— все це, разом узяте, заронило в душу капітана одну підозру. Коли Джон Стіггс висловив своє прохання, Плейфер пильно подивився на Крокстона, але той лише плечима стенув. Потім капітан перевів запитальний погляд на юнгу, і той, не витримавши, відвів очі.
— Ходімо,— тільки й сказав Джеймс Плейфер. Джон Стіггс пішов за капітаном. Відчинивши двері своєї каюти, Джеймс Плейфер сказав юнзі, чиї щоки побіліли від пережитого потрясіння:
— Прошу вас, міс, заходьте.
Почувши таке звертання, Джон почервонів, і дві великі сльозини мимоволі скотилися по його щоках. [55]
— Заспокойтеся, міс,— сказав Джеймс Плейфер уже лагіднішим голосом,— і поясніть, яким обставинам завдячую я честь мати вас на борту свого корабля?
Якусь мить дівчина мовчала в нерішучості; потім, заспокоєна поглядом капітана, зважилася заговорити:
— Мій батько в Чарлстоні, капітане, і я хочу бути з ним. Місто обложене з суходолу, блоковане з моря. Отож я не знала, як туди проникнути, і тут довідалась, що "Дельфін" збирається прорвати блокаду. Тоді я влаштувалася на ваш корабель і благаю простити мені, що я не спитала вашого дозволу. Ви його мені не дали б.
— Звичайно, не дав би,— відповів Джеймс Плейфер.
— Отже, я вчинила правильно, не звернувшись до вас із таким проханням,— відповіла дівчина вже твердішим голосом.
Капітан схрестив руки на грудях і пройшовся по каюті.
— Як вас звати? — запитав він, знову обернувшись до дівчини.
— Дженні Хеліберт.
— Листи, які знайшли в Крокстона, адресовані вашому батькові, так? То він з Бостона?
— Так, капітане.
— І чоловік із Північних штатів перебуває на Півдні в самому розпалі громадянської війни?
— Мій батько в полоні, капітане. Він саме був у Чарлстоні, коли пролунали перші постріли війни_ і конфедерати вибили з форту Самтер гарнізон війська Північних штатів. Погляди мого батька здобули йому ненависть партії рабовласників, і, зневаживши всі закони, його кинули до в'язниці за наказом генерала Борегара. Я на той час була в Англії в однієї нашої родички. Та жінка недавно померла, і я, за допомогою лише Крокстона, найвідданішого слуги нашої родини, вирішила добратися до свого батька й розділити його долю.
— А що робив містер Хеліберт? — запитав Джеймс Плейфер.
— Він був журналістом, відважним і чесним,— з гордістю відповіла Дженні.— Як один з найдостойніших редакторів "Трібюн", він твердо й рішуче захищав справу чорних американців.
— Аболіціоніст! — гнівно вигукнув капітан.— Один із тих людей, які під приводом скасування рабства залили свою країну кров'ю і вкрили її руїнами!
— Добродію, ви ображаєте мого батька! — відповіла Дженні Хеліберт, збліднувши.— Ви не повинні забувати, [56] що, крім мене, тут нема кому виступити на його захист.
Молодий капітан густо зашарівся; гнів і водночас сором опанували його. Він мало не сказав у відповідь щось різке, але стримався.
— Боцмане! — гукнув він, відчинивши двері каюти. Боцман негайно з'явився на оклик.
— Ця каюта віднині Залежатиме міс Хеліберт,— сказав Джеймс Плейфер.— Хай мені поставлять койку в глибині рубки. Я цим обійдуся.
Боцман розгублено втупився в юнгу, якого капітан назвав жіночим ім'ям. Але по знаку Джеймса Плейфера він вийшов.
— Віднині, міс, ви тут у себе вдома,— сказав молодий капітан "Дельфіна". І зачинив за собою двері.
IV ХИТРОЩІ КРОКСТОНА
Незабаром уся команда знала про історію Дженні Хеліберт. її розповів матросам Крокстон, анітрохи не бентежачись. За наказом капітана його відв'язали від кабестана, і дев'ятихвостий кіт повернувся до своєї криївки.
— Приємний звірюга,— сказав Крокстон.— Але краще, коли він ховає свої пазурі в лапи.
Діставши волю, він спустився до матроського кубрика, взяв там невеличку валізу й відніс її Дженні. Дівчина перевдяглась у своє жіноче вбрання, але залишилася в каюті й на палубу не виходила.
Тим часом "Дельфін" швидко перетинав Атлантичний океан, збурюючи його своїми двома гвинтами, і вахтові день і ніч пильно стежили за навколишніми водами. Наступного дня після подій, що розкрили інкогніто Дженні Хеліберт, Джеймс Плейфер швидкою ходою прогулювався на юті. Він не робив ніякої спроби зустрітися з дівчиною і продовжити з нею вчорашню розмову.
Тут-таки ходив і Крокстон, раз у раз розминаючись із Джеймсом та поглядаючи на нього із вдоволеною гримасою. Було очевидно, що американець хоче заговорити до капітана, і він вкладав у свій погляд таку наполегливість, яка зрештою увірвала Джеймсові терпець.
— Ну чого тобі від мене ще треба? — сердито озвався він.— Ти крутишся біля мене, як поплавець навкруг буя. Коли вже цьому настане кінець? [57]
— Пробачте, капітане,— відповів Крокстон, підморгнувши Джеймсові,— але я хотів сказати вам дещо.
— Кажи — і дай мені спокій!
— О, все дуже просто. Я просто хочу сказати вам від усього серця, що в глибині душі ви — чоловік славний.
— Чому в глибині душі?
— їв глибині, й на поверхні теж.
— Я не потребую твоїх похвал.
— Річ не в тому, що я хочу вас похвалити. Я почав цю розмову, щоб сказати: тепер ви повинні піти до кінця,
— До якого кінця?
— До кінця виконати свій обов'язок.
— Ого! То в мене є обов'язок?
— Звичайно. Ви взяли нас до себе на борт, дівчину і мене. Добре. Ви віддали міс Хеліберт свою каюту. Добре. Ви не дали канчукові погуляв по моїй спині. Кращого я й сподіватися не міг. Ви Доставите нас прямо в Чарлстон. Чудово. Але це ще не все.
— Як не все? — вигукнув Джеймс Плейфер, приголомшений зухвалістю Крокстона.
— Звичайно, не все,— відповів той з лукавою усмішкою.— Адже батько Дженні сидить там у в'язниці.
— Ну то й що?
— Ну й треба визволити його звідти.
— Визволити батька міс Хеліберт?
— Безперечно. То чудова людина і мужній громадянин! Заради такої людини варто чимось і ризикнути.
— Мій любий Крокстоне — вихователю юнг,— сказав Джеймс Плейфер, насупивши брови.— Ти як ніхто вмієш пожартувати. Але затям собі добре: я не маю настрою до жартів.