— Робіть як знаєте, капітане,— відповів Борегар.— Я не можу давати вам поради за подібних обставин. Ви дбаєте про інтереси своєї справи, і ви маєте слушність. На вашому місці я вчинив би так само. Та й життя в Чарлстоні може запропонувати мало приємного, а рейд, на який протягом трьох днів із кожних чотирьох рясно сипляться бомби,— погане пристановище для корабля. Отож відчалюйте, коли вам буде зручно. Але одне тільки запитання. Скільки коболів і якої вогневої потужності ходять побіля Чарлстона?
Джеймс Плейфер, наскільки міг, задовольнив цікавість генерала, і вони розпрощалися, мов найкращі приятелі. Капітан "Дельфіна" повернувся на свій корабель, дуже стурбований і засмучений тим, що йому довелося почути.
"Що я скажу міс Дженні? — думав він.— Чи повинен я розповісти їй про жахливе становище, в якому опинився містер Хеліберт? А може, хай вона краще не знає про небезпеку, що загрожує її батькові? Бідолашне дитя!"
Вийшовши з будинку коменданта, він не ступив і півсотні кроків, як зіткнувся з Крокстоном. Чесний американець чатував на нього, відколи він зійшов з корабля.
— Ну то як наші справи, капітане?
Джеймс Плейфер глянув на Крокстона пильним поглядом, і той зрозумів, що в капітана нема для нього добрих новин.
— Ви бачили Борегара? — спитав Крокстон.
— Бачив,— відповів Джеймс Плейфер.
— І ви говорили з ним про містера Хеліберта?
— Ні! Він мені сам про нього сказав.
— І що він вам сказав, капітане?
— А те, Крокстоне... Думаю, тобі можна сказати всю правду.
— Можна, капітане.
— Так-от, Крокстоне, я почув від генерала Борегара, що не пізніше як через тиждень твого хазяїна розстріляють.
Хтось інший на місці Крокстона на цю звістку підстрибнув би від гніву або піддався нападу безпорадного горя. Але американець, який ні в чому не знав вагань, начебто аж усміхнувся й сказав:
— Ет! Чи не однаково?
— Як однаково? — вигукнув Джеймс Плейфер.— Я кажу тобі, що містера Хеліберта через тиждень розстріляють, а ти відповідаєш: "Чи не однаково?"
— Авжеж однаково, якщо через шість днів він буде на [77] борту "Дельфіна", а "Дельфін" через тиждень буде у відкритому океані.
— Добре сказано! — мовив капітан, потиснувши руку Крокстона.— Я тебе розумію, хоробрий хлопче. Ти людина рішуча, і я теж готовий головою накласти заради міс Дженні, незважаючи на дядька Вінсента та вантаж "Дельфіна".
— Не треба накладати головою, з цього нікому не буде користі,— відповів американець.— Головне — визволити містера Хеліберта.
— Але ти собі не уявляєш, як це важко!
— Пхе! — хмикнув Крокстон.
— Адже треба буде налагодити взаємини з в'язнем, якого пильно стережуть.
— Звісно, треба буде.
— І влаштувати втечу, якій може посприяти тільки чудо.
— Пусте! — сказав Крокстон.— В'язень завжди більше думає, як би утекти, ніж тюремник — як його встерегти. Отож в'язень завжди має підстави надіятись на порятунок. Усі шанси на його боці. Тому й містер Хеліберт врятується — а ми йому допоможемо.
— Ти правду кажеш, Крокстоне.
— Звісно, правду.
— Але як ти це собі уявляєш? Потрібен план, слід ужити всіх заходів остороги.
— Я поміркую.
— А міс Дженні — як із нею бути? Коли вона довідається, що її батька засудили до смертної кари і що наказ про розстріл може надійти з. дня на день...
— Вона про це не довідається, от і все.
— Атож, хай вона нічого не знає. Так буде краще і для неї, і для нас.
— Де тримають містера Хеліберта? — спитав Крокстон.
— У цитаделі,— відповів Джеймс Плейфер.
— Чудово. Ну а зараз вертаймося на "Дельфін".
— Вертаймося, Крокстоне.
VIII ВТЕЧА
Міс Дженні сиділа на юті й з тривожним нетерпінням чекала повернення капітана. Коли той підійшов до неї, вона не спромоглася здобутись на слово, але її погляд запитував не менш наполегливо, ніж могли б запитати губи.
Відчуваючи мовчазну підтримку Крокстона, капітан повідомив [78] дівчині лише те, що її батько сидить у в'язниці. Він, Джеймс Плейфер, обережно остеріг Борегара з приводу його ставлення до військовополонених. Генерал, мовляв, настроєний до них не вельми прихильно, але говорив стримано і мав намір діяти залежно від обставин.
— Оскільки містер Хеліберт не живе в місті вільно, влаштувати йому втечу буде значно складніше. Але я виконаю свій обов'язок до кінця і присягаюся вам, міс Дженні, що "Дельфін" не покине рейду Чарлстона без вашого батька на борту.
— Дякую, містере Джеймсе,— сказала Дженні,— дякую вам від усієї душі.
На ці слова серце Джеймса Плейфера шалено закалатало. Він підступив до дівчини із слізьми на очах, але ніяк не міг знайти потрібні слова. Може, зрештою, він заговорив би, виказав свої почуття, що їх не міг більше стримувати, але втрутився Крокстон.
— Зараз не до ніжностей,— сказав він.— Треба поговорити і поговорити серйозно.
— У тебе є план, Крокстоне? — спитала дівчина.
— План у мене є завжди,— відповів американець.— Вигадувати план — це мій фах.
— Але чи добрий твій план? — поцікавився Джеймс Плейфер.
— Мій план чудовий, і всі міністри у Вашінгтоні не вигадали б кращого. Можете вважати, що містер Хеліберт уже в нас на борту.
Крокстон вимовив ці слова так твердо і водночас так добродушно, що треба було бути найнедовірливішим з людей, щоб не розділити його впевненості.
— Ми слухаємо тебе, Крокстоне,— сказав Джеймс Плейфер.
— Ну то слухайте. Ви, капітане, підете до генерала Борегара і попросите його про послугу, в якій він вам не відмовить.
— Про яку послугу?
— Ви скажете йому, що маєте на борту поганого матроса, ледаря й розбишаку, який вам вельми докучає; під час рейсу він підбурював команду до бунту, одне слово, то паскудний тип, і ви попросите, щоб він розпорядився посадити його в цитадель, але при від'їзді ви, мовляв, заберете його з собою, щоб доставити в Англію і там віддати до рук правосуддя своєї країни.
— Гаразд,— мовив Джеймс Плейфер з ледь помітною усмішкою.— Я піду до Борегара, і він залюбки виконає моє прохання. [79]
— Яв цьому не маю сумніву,— відповів американець.
— Але мені бракує дечого,— провадив Плейфер.
— Чого ж вам бракує?
— Ледаря й розбишаки.
— Він перед вами, капітане.
— То виходить, що цей паскудник...
— Я — власною персоною, не прогнівайтесь...