Намагалися повернути бабу Лукію до тями, кропили водою, солдат робив їй штучне дихання, а тим часом хата вже догоряла, бо не було чому не тільки розгорітися, а й горіти. Обвалилися крокви, що палахкотіли жорстими ребрами, а як провалилася стеля, то вгору шугнув попіл та іскри, клубки диму.
— Хоч і маленький скарб у баби, а згорів...
— Старі ікони в бабиній хаті...
— Й ікони згоріли, не помогли намальовані боги.
—і Прокляття боже. За віщо бабі Лукії заплачено такою чорною платою? Не минулося, що перевела весілля Барвінкам. Ото не балакала, не балакала — й забалакала. Тепер знову замовкла й мовчить. Бабо, чого ж ти замовкла так тяжко, не озвешся?
У чорній сукні, у чорній косинці, з темними набряками під висушеними болем та переживаннями очима, Наталя Семе-нівна під’їхала на чорній "Волзі" вже тоді, коли бабу Лукію було винесено з хати надвір і покладено на землю неподалік від криниці, а хата догоряла, там і сям спалахуючи полумін-цями-вивірками, золотячись мерехтливим жаром, струмуючи сивими димками. Сонце стояло пополудні, спека не спадала, болото ще де-не-де курілося. Побачивши Наталю Семенівну, заливанщинецький люд уже перейнявся цікавістю до неї більше, ніж до самої пожежі чи до порятованої з вогню баби Лукії.
Наталя Семенівна пройшла на подвір’я біля спаленої хати, постояла з міцно стуленими вустами та випнутими вилицями, які в неї загострилися за останні дні.
Сама вона в своєму жалобному одязі та зі скорбним виразом рішучого вольового обличчя скидалася на обсмалену головешку з пожариська, ця головешка дивним чином схожа на людину, вся зчорніла, звугліла, подекуди взялася сірим попелом.
І тут де не взявся Марко Субота.
Похитуючись на заболочених ногах, на яких штани було закатано за коліна, якийсь криворотий, наче губи йому зсудомлено, він перебрів обійстя і зупинився біля Наталі Семе-нівни, що заворожено дивилася на спалену хату. Він чи то сапав, чи щось шепотів, уривчасте дихання з посвистом рвалося йому з ніздрів та з горла. Нарешті Наталя Семенівна перевела сухий, шорсткий погляд на нього, дивилася так, наче силкувалася впізнати цього чоловіка — й не могла.
— Згоріла хата... згоріла хата,— бубонів той.
Наталя Семенівна дивилась на нього з лихою непримиренністю.
—< Хто ж думав, що згорить хата...
І вдивлявся жадібно, наче аж боявся відірвати від неї очі.
— Болото загорілося, а хата вже загорілася від болота.
— Від болота? А чому загорілося болото? — запитала.
Марко змружився пильно:
— Я хату не палив, ні.
— А хто запалив?
—< Я не палив... Сама загорілася...— Марко Субота наче боявся, що вона може не повірити, що вона може підозрювати щось небажане для нього, а тому аж ногою притупнув: — Сама загорілася хата!
— Ну, ми ще знайдемо винуватця.
В цей час на машині під’їхав і Вадим. Він не просто під’їхав до бабиного обійстя, а прилетів, різко загальмувавши, збивши хмару куряви. Здається, на хату навіть не подивився, а шукав очима бабу Лукію. Запримітивши непорушне, розпростерте на землі бабине тіло, він розгублено зупинився обіч,
і важка його нижня щелепа відвисла, й на губах наче зав* мер крик.
— Бабцю...— прошепотів. І вже до людей звернувся: — Жива?
Йому відповів чорнявий незнайомий солдат:
—. Жива. Вже опритомніла.
— Бабцю...— шепотів.— Що ж це таке? Як це сталося?
— Мало не згоріла в хаті,— мовив солдат, звертаючись до Вадима, зодягненого в міліцейську форму.
Опустивши голову в землю, до них підійшла Наталя Се-менівна.
І в цей час баба Лукія підвела голову і, спираючись на лікоть, сіла на траві.
— Воскресла з мертвих,— зітхнулося комусь у понурому натовпі.
А Вадим як збожеволів від радості. Розкарячившись, він зігнувся над старою, цілуючи її в сиві коси, що вибилися з-під хустки, цілуючи в щоки, в груди. А вона очманіло крутила головою, ще не отямившись.
— Бабцю! Живі! Дихайте, бабцю, дихайте!
Заливанщинецький люд здивовано крутив головами: це ж
треба в наш час отак любити стару бабу, так радіти, що в вогні не зотліла на вугляк.
Таня Хрущиха то на Вадима поглядала, то на сина Гриць-ка й чомусь зараз найбільше їх і бачила, наче інші люди геть змаліли для неї. Та ще не забувала глянути й на маленького Степана, який визирав із машини, й мимоволі також порівнювала, хоч що тут було порівнювати, адже зовсім були несхожі, й не могли бути схожі між собою, і серце її гірко нило та скніло з розпуки в грудях.
Заболочений, спаршивілий та п’яний, ближче підступив Марко Субота:
— Лукіє, жива, то ж від болота загорілася хата, хіба ж я винен, прости.
Але його ніхто не слухав, ніхто не звертав на нього уваги.
— Може, відвезти бабу до району, до лікарні? — озвався Грицько.
Й тоді Наталя Семенівна глянула на того, хто щойно озвався, хто виніс бабу Лукію з вогню. Звісно, вона не впізнала молодого солдата, бачила його вперше, та якесь оторопіле здивування вмить пронизало її єство:
Де й коли вони вже бачилися, таки бачилися!
Бо не могли не бачитися, таки бачилися!
—і Не треба везти в лікарню,—гостро заперечила молодому солдатові.— Нехай у селі залишається. Тут ми доглянемо її краще, ніж у лікарні.
Вадим допитувався в баби Лукії:
— Бабцю Лукіє, ви були в хаті, чого хата загорілася?
Стара наче й не чула внукового запитання і, не зводячись
із землі, знизу вгору дивилась на людей, що стовпились довкола, непорозуміло поглядала на руйновисько, що залишилось від хати. Невеличкі її швидкі очі стали непоквапливими, вони прибрали зачудовано здивованого виразу, якось беззахисно-дитячого, і цей вираз не зникав із очей.
— Бабцю Лукіє, ви ж бачили, то скажіть, нехай усі люди почують.
Стара дивилася повз Вадима, в спопеліле від сонця небо.
— Ну, ходімо, сину,— почулося зовсім близько біля Наталі Семенівни.— Пора вже їхати до діда Македона.
Поривчасто обернувшись на голос, Наталя Семенівна побачила агрономшу з Польової Лисіївки.
Зодягнена в жалобний одяг із нагоди трауру, агрономка по-материнськи лагідно взяла молодого солдата за лікоть, припрошуючи його йти. Спаленівши, з цієї миті Наталя Семенівна вже не могла відірватися поглядом від цієї жінки, що таки приїхала в Заливанщину на похорон, що якимось дивом опинилася на пожежі. Авжеж, вона тримала за лікоть свого сина Грицька. Цей молодий вродливий солдат — її син Гриць-ко. Очевидно, викликала його з армії телеграмою на похорон батька. І він примчав на похорон батька. І він знає, хто його батько.