— Помер... Це така сама правда, як я от стою живий перед тобою.
— Коли?.. Як?.. Навіщо?.. Чого він помер?
— Я тобі співчуваю, хлопче...
Вадим сів у машину, здав назад і, вивернувши руля, різко об’їхав Македона Хруща, який стояв посеред дороги, а вже потім нарешті Македон Хрущ зрушив із місця.
Дивлячись під ноги, звісивши голову на груди, стиснувши кулаки, він повільно чалапкав, наче ноги вгрузали в розплавлений асфальт. Набряклі очі витріщилися, під очима висіли руді мішки, зуби ощирилися, наче Македон Хрущ хотів загарчати, ось-ось уже й загарчить. Машини обминали його спереду і ззаду, аж —поки на сільській околиці звернув праворуч і подався понад болотом.
— А я знаю, чого він помер.
Начебто й не Македен Хрущ пробубонів, а язик його сам розтеревенився в роті.
—1 Отаманець... А який він Отаманець?.. А який ти Ота-манець?
Здавалося, слова слиною стікали через кутики вуст і там зупинялися пухирчастою піною.
— Нема Степана...
Спинився, по-волячому покрутив кістлявою головою на жилавій шиї.
— Нема Степана, а я от... а я от є...
Оглянувся на село, на поле через сухе болото, на якому проблискували сірі латки води.
— І куди я йду?
Зрушив із місця і вже тоді сам собі відповів:
— О, я знаю, куди я йду... Вона ще не знає, то я їй скажу.
Човгав ногами, й курява хмарками спурхувала з-під його ніг.
— Я їй скажу, й поплачемо вдвох.
Ось і хата Лукіїна. Ворини біля обійстя поперехняблюва-лися, ворітцята майже впали на сухий зжовтілий спориш. Кілька вишеньок побіля хати і на городі поскособочувалися, бо все потребує догляду, а нема рук. Городина така хирлява, як і все кругом. Постоявши біля ворітцят, Македон Хрущ почовгав по моріжку до хати, що стояла ближче до болота.
—* А де ж Лукія?
Сподівався побачити на обійсті, але хазяйки біля хати не було, то, згорбившись, переступив зачовганий поріг до сіней. І тут, у сінях, що тхнули сажею з комина, знову озвався:
— Де ти, Лукіє?
Відчинив двері до хати, переступив поріг. У кутку, де ви-
сіли в вишитих рушниках старі ікони, примарно світячись божими ликами, на дерев'яному ліжку видніла Лукія. Сухенька та кістлява, скидалася на горстку витіпаних конопель. Македон Хрущ бухикнув у кулак, даючи про себе знати, але Лукія не ворухнулась.
— Спить, либонь...
Човгнув по долівці ближче до ліжка.
— Я не сплю,— озвалася Лукія, ледь-ледь повертаючи голову в його бік. Очі її скидалися на небо в негоду.— Ти чого прийшов, Македоне?
Він жував губами, наче пережовував жили.
—і По мою душу?
Обличчя його скривилося, губи скривилися, він схлипнув несподівано, міцно змружив повіки, і з-під міцно змружених його повік бризнули сльози.
— Чого ж ти плачеш, коли прийшов по душу? Бери без сліз.
— Жаль мені тебе, жаль мені себе, а сказати мушу.
— Рй, не жалій мене більше! — хотіла скрикнути, а тільки прошелестіла.— Від твоїх жалів душа моя кривавиться... Все перед очима хутір Зозульки!
— Та нема вже того хутора Зозульки, нема!
—■ Ой, є!
— Приснилося...
— Ой, не приснилося!
Македон Хрущ схилився над ліжком, і з його очей на Лукію скрапнули сльози. .
— Себе жаль і тебе жаль... Нема Степана.
Лукія мовчала, бо почуте не дійшло до ТІ тями.
— Немає Степана, переставився ниньки.
— Якого Степана?
— Сина твого.
Лукія і не зворухнулась, тільки чорно-воскові пальці її складених на грудях рук дрібнесенько тремтіли. Здавалося, що й не дихає, так легко дихала. Здається, що й не дивиться, так ясно дивилася. І тиша в хаті стояла така глибока, що й дна їй не вгадаєш. І сволок із вирізаним хрестом спускався мало не на самі плечі.
— Брешеш ти, Македоне,— прошепотіла.
— Правду кажу.
— Не було правди в твоїй душі — й нема. Брешеш... Вбивця ти!
— Я ж ось плачу.
— Ти плачеш? Брешуть твої сльози.
— Чому ж ти не віриш?
— Ти прийшов убити мене Степаном, а він живий... У хаті
я сама, то хто побачить? І ніхто не докаже. Йди, Македоне, з богом, мені й так уже мало залишилося на цьому світі.
— Не хочу я тебе вбивати, не хочу,— бубонів Македон,— а прийшов я до тебе побалакати разом, душа сама прийшла до тебе... І тоді, на хуторі Зозулька, не хотів тебе вбивати на третій день різдва. Тому й порятувалася, що не хотів тебе вбивати. Весь хутір згорів, і всі погоріли, а ти залишилась — і досі живеш. Думаєш, не хотіли хлопці-поліцаї погнатися за тобою на санях? Ще й як хотіли. Думаєш, не догнали б, ду-" маєш, сховалася б від них зимою в лісі? Де там, не сховалась б. І не було б по тобі сліду, як і по Василині, як і по її Грицькові.
— Страшний ти, Македоне... Тоді страшний, а зараз ще страшніший. Чого ж ти не дав мене вбити?.. Бо німа, а тому не боялися?
— Хоч і німа, а не тому... Бачиш, плачу.
— Ти брешеш, і сльози твої брешуть.
—* Чого ти досі не сказала за мене? — схлипнув.— Жду, жду, що скажеш.
— Іще скажу.
— А я навіть подумав, що жалієш мене.
— Каїн ти й ірод,— прошепотіла.— Каїна й ірода не жалію.
— Бо не чужі ми з тобою...
— Чужіших і господь бог не придумає.
— І Степан мені був не чужий. Не буде вже більше такого чоловіка на цьому світі, як Степан. Усім помагав, чим міг. Чи не здогадувався часом?
— Про що ти, Македоне? — Спираючись на лікті, Лукія важко звелася в ліжку, сіла, подивилася на непрошеного гостя.
Наче з хреста зняли, горбився біля неї Македон Хрущ, і очі його посоловілі витріщились, мало з обличчя не повкладають.
—' Пра-а-авда-а-а...
Сухий тремтячий лемент зродився на її плюсклих устах, посотавщись десь із немислимих глибин її згорьованого єства.
— Сте-е-епа-ано-очку-у-у...
Начето серце саме болем залебеділо в її грудях.
— На кого ж ти покинув мене, Степаночку...
Важка голова на грудях Македона Хруща висіла, як нежива.
Лукія поривалася встати з ліжка, але відірватись не могла. И руки її разом зі щуплою постаттю намагалися злетіти — й також спадали. И голос її також наче аж не міг вирватися з горла. Танув у горлі, як вода в піску. Здавалося, вона поривається ото до Македона Хруща, тягнеться до нього всією своєю неміччю, усією своєю ненавистю, на яку в неї не було сили,— й не годна дотягнутися.
А він шкарубким дубовим одземком горбився неподалік, зовсім близько, на відстані руки, тільки як же ти достанеш цього ірода, цього каїна? По старому, зжолобленому реміняччю його обвислих щік їдкою їдцю сріблилися сльози.