Отже, чоловіка в неї ніколи не було, а сина Степана таки мала.
Де ж і як розжилася сином Степаном, розумником та балакуном? У Заливанщині казали:
— Від божого духа, либонь, від кого ж іще? Так, як у діви Марії. Дуже захотілося мати дитинку — от і має дитинку... Від білого світу.
А Лукія мовчала, бо як скаже? Та й сама, либонь, не знала й не пам’ятала. Здавалося їй самій, що має хлопця від весняного дурманного вітру та від синіх розквітлих барвінків, на яких колись заснула за селом біля цвинтаря. Заснула посеред білого дня, уморившись на людській толоці та ще чарку горілки випивши. А як прокинулася, то ніяк не могла втямити, чому її довгу спідницю зав’язано на голові. Ледве й зняла спідницю таки через голову, перевдягнулася, а, довкола на сільській околиці — нікогісінько, сонце з блакитного неба світить, весняний дурманний вітер віє, цвітуть сині барвінки, і так тих барвінків синіх багато, що ніколи більше не бачила стільки. Навіть на тій самій сільській околиці не бачила стільки, хоч не раз потім навідувалася туди, наче пересвідчитись прагнула, що таки ростуть, таки не примарилися. Авжеж, росли й цвіли, та з кожним роком —їх чомусь меншало та меншало, аж поки настала пора, коли там зрідка лише зелене листя барвінку світилося в траві, а цвіт погас.
Скільки їй тепер сповнилося років? Документи на вік у Лукії кілька разів пропадали за того чи іншого лихоліття, бо якесь прокляття над нею висіло. Відновлювати документи доводилося не так за її пам’яттю, як за пам’яттю чужою, отож визначали її вік і так, і сяк, бо навіть син із невісткою до пуття не відали, навіть діти накидали — то більше, то менше давали. А мати, звісно, не суперечила, бо як суперечи-тиме?
Ото хіба що без мови, а так — і чуйна, і роботяща, і розумна.
її руки вдалися спритні до всякого діла. Хата й усі домаш-
ні клопоти трималися її руками, як і комора, як і хлів, як і обійстя, як і город. Тіпати коноплі на терниці — тіпала, і пряла нитки з кужеля, і ткала на верстаті, і вибілювала полотно біля ставу, і вишивала рушники чи сорочки. І вари-ла, і хліб пекла. Часто кликали ЇЇ на весілля, щоб допомагала готувати, бо там готувань усяких багацько. Й так само кликали на похорони, бо й на похоронах усяких готувань багацько, а треба ж опоштати всіх поминальників. І толока без неї не обходилася — чи глину валькувати, чи поворожити над стравами. Чи до армії проводжали хлопців, чи з армії зустрічали— також Лукію кликали, і вона йшла, а якщо й не кликали, то сама навідувалася, бо знала, що не обійдуться без неї.
А чи всі колгоспні роботи — хай то до війни, хай то після війни! Звісно, що не тільки жіночі, а й чоловічі, бо, здається, був наступив такий час, що всі роботи поставали жіночими, коли мало тих чоловіків повернулося з фронтів. Либонь, якби поставили в кузні з молотом біля ковадла — не тільки не відмовилася б, а й упоралася б, навчившись порядкувати і з металом. Так само біля колгоспного бугая впоралася б і по теслярському ремеслу не підвела б, а посадили б на трактора — сиділа б, орала б землю у хвищу, висотуючи жили з тіла.
Але найбільше довелося помучитись на цукрових буряках. І на корівнику дояркою, і на свинарнику свинаркою, і на пташнику пташницею. Чи зимою зерно в холодній коморі перевіювала, аж кості дубіли, крижаніючи. Як запровадили були в їхніх краях чумизу, то й чумиза не обминула її долю. Так само як згодом не обминула її долю королева полів, себто кукурудза. І торфоперегнійні горнятка не обминули так само її долю, і ще всяка всячина, яка налинала так, як нагла буря, й наглою ж таки бурею канула в небуття.
Та найдужче впомку їй — цукрові буряки.
Чи не тому, що голова колгоспу в сутужні післявоєнні роки для обробітку цукрових буряків у їхній Заливанщині організував хор-ланку?
їхній хор-ланка шарував буряки сапами. Проривав і шарував із року в рік сапами. А бур’яни росли високі, росло бур’янів багато й густо. Поки той довгий-предовгий рядок із краю в край доглянеш, то й сонце в потилицю напече, аж памороки паморочаться, й комарі та мухи накусають, що живого місця на тобі нема. Чекаєш того перепочинку та ковтка теплої води з пляшки, наче порятунку від бога. Від куряви хоч як запинайся хусткою чи не запинайся, однаково з голови до п’ят усі чорні, лише зуби зблискують білі в жінок. І не до співів, і не до жартів, бо кожній на думці тільки одне: коли вже той день до вечора, коли вже ділянку доб’ють.
Але на огляди художньої самодіяльності, на районні олімпіади народних талантів голова колгоспу хор-ланку виставляв. А ще їхній хор-ланка співав і на виставках досягнень у сільському господарстві. Ці виставки досягнень відбувалися щоосені в районі, колгоспи привозили хто що — і відгодованих свиней, і коней, що землю під собою били підкутими копитами, і снопи жита, пшениці та проса, і повні мішки гороху та гречки, і цукрові та кормові буряки, і яблука та груші. їхній хор-ланка співав біля досягнень із їхньої ж Заливанщини й співав:
Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить...
Щоправда, на виставці досягнення з їхнього колгоспу не всі були колгоспні, хоча й не гірші поміж інших досягнень на виставці. Щоб не осоромитися, голова колгоспу наказував колгоспникам приносити все найкраще із своїх хазяйств, і вони, звісно, приносили. Тому-то їхня Заливанщина привселюдно могла похвалитися найрум’янішими та найсоковитішими яблуками і грушами, велетенськими гарбузами, неймовірних розмірів соняшниками, золотим литвом качанів кукурудзи, добірною картоплею. Не кажучи вже про квіти, бо й квітів люди не шкодували зі своїх дворів, знаючи, що голова колгоспу віддячить — чи гички випише саме тобі, а не комусь іншому, чи соломи виділить, коли доведеться покрівлю на хаті перекривати, чи накаже бригадирові дати коней у першу чергу, щоб привезти торфу з торфовиська чи палива з лісу.
Хор-ланка співав біля досягнень із Заливанщини:
Льотом сталінським орлиним всім осяюе він шлях...
У червоних чобітках, у запасці, у вишитій сорочці, у барвистих биндах, що різнобарвно гадючилися в чорному, галчиного крила волоссі, з паперовими квітами в биндах, співала в хорі-ланці і Лукія.