— Але ж тут іще не слідство, ти що, ведеш слідство?
— Я веду слідство? Хай баба говорить, чого полякалися? Говоріть, бабо Лукіє!
Весілля, яке ще недавно вирувало, сміялося, пило горілку та закусювало, жартувало та обіймалося,— це весілля тепер у багато цікавих та хмільних очей дивилося на бабу Лукію, що несподівано випхалася перед великий людський загал, та прислухалося до балачки поміж Харитоном Барвінком і ошалілим знетямленим бабиним внуком міліціонером Вадимом, та ще ж поглядало на скваснілих на виду молодого і молоду, та ще ж особливо приглядалось до зелено-рудого Калістрата Сильвестровича і його родичів.
А зелено-рудий Калістрат Сильвестрович в оточенні родичів таки виборсався з-за столу, тепер вони непевною хвилею погойдувалися під напнутим над їхніми головами рожевим пластмасовим накриттям, а тому в пропущеному через те накриття сонячному світлі всі вони видавалися неправдоподібно рожевими, помолоділими, і навіть рудо-зелений Калістрат Сильвестрович з нагородними планками на кістлявих грудях видавався передчасно постарілим рожевим хлоп'яком із рожевою бородою.
— Говоріть, бабо Лукіє! Візьміть ближче мікрофон до рота.
— А що казати? — Баба ^Іукія слухняно притулила ближче до рота балабушку мікрофона, й голос її загуркотів над подвір’ям.— Уже мати більше не встала... Що наголодалася, що збили, хай господь милує.
' — А других бандитів не пам’ятаєте?
—■ Якби побачила отак, як Калістрата, згадала б, чого ж ні... Якщо їхні кісточки в землі ще не зітліли... Бачте, з весілля тікає виродок, не хоче слухати стару бабу... А я ж тоді була молоденька, добре бачила... А як збили мене, то я й заснула, скільки спала — не знаю, тільки вже проснулася без мови. Бо відбили мені мову, Калістрат відбив разом із другими... Тоді в Заливанщині таке творилося, не приведи господь! Ніхто за матір не питав і не питав за мене, чого мовчу. Ніхто не питає, а я й не кажу, бо кому скажеш, коли тіні замість людей ходили. И тіні мовчали так само,, як я.
Марко Субота притулився грудьми до яблуні. Страшно було йти з весілля й страшно було зоставатися. А коли згадають, а коли не забудуть, що то саме він вивів бабу Лукію з літньої кухні? Сиділа там, нищечком співала для себе, хай би співала забутих пісень, які лише в її голові тримаються, більше ніде, так ні ж, вивів її з літньої кухні та ще наказав вітати молодих. Наказав вітати він, Марко Субота, значить, він іще страшніший за спільника. Господи, чи йому було мало того, що почув балачку баби Лукії з Македоном
Хрущем? Та чи йому треба знати, що нарозказувала баба Лукія про окупантів, як ото Македон Хрущ писав по стіні відрубаною дитячою рукою? А потім ще подався до старої баби пособляти по господарству, бо просить чоловічих рук, добре, коли його не бачили в баби, а коли бачили? Та ще ж і залицяння намислив, упившись оскаженівки. І чому один чоловік живе — розуму наживає, а він, Марко Субота, сам себе не береже, з розуму виживає, десь та скочить у халепу?
Калістрат Сильвестрович поки йшов понад пластмасовими листами накриття, він то рожевим був, то заголубів раптово; а то вже фіолетовим сяйвом спалахнув; і то на жовтого обернувся; а то гарячим червоним кольором засяяв. Він хутко міняв кольори, кольори на ньому спалахували — й гасли, спалахували — й гасли, аж поки таки вибрався з-під барвистого накриття, яке захищало від жнив’яного сонця, й тепер обер-нувся-таки на зелено-рудого діда, обличчя в якого було побите мертвотними коричневими плямами, й такі самі мертвотні коричневі плями темніли на його довгих руках, які звисали нагаями. Йшов поміж людей рівно, зовсім не горблячись, і дивився прямим орлиним поглядом відважної людини, яка ніколи в житті не боялася, так само не боїться й тепер.
• Здавалося, рій родичів, який супроводжував Калістр
Здавалося, рій родичів, який супроводжував Калістрата Сильвестровича, шукає в нього захисту, бо завжди знаходив у нього захисток і підтримку.
Вадим забрав у баби Лукії мікрофон, мовив до Калістрата Сильвестровича:
— А ви не до мікрофона?
— Розбалакалися,— стиха поміж родичів проказав той.— Добалакаєтесь... Я з вами не тут побалакаю.
І обличчя в родичів проясніли, бо родичі почули, що не тут побалакає Калістрат Сильвестрович, не тут, а таки побалакає.
Харитон Барвінок стояв ні в сих ні в тих, геть збаранілий на виду.
Калістрат Сильвестрович сів у "Волгу" за ворітьми у вулиці, машина рушила, за нею покотилося ще кілька машин.
Молодий звівся за столом, стиснув молоду за лікоть:
— Поїхали, Олю.
— Куди? — В неї в очах стояли сльози.— Куди поїхали?
— До нас. У нас відсвяткуємо весілля. А сюди я більше ні ногою.
— Як то більше ні ногою? А школа, а твоя робота в школі?
— Тут я ніколи не вчителюватиму. Поїхали.
— Як же так? — і зовсім розгубилася Ольга.— А весілля?
Отак без весілля? Та що тут відбувається? Де взялася ця страшна баба, хто її напоїв і напустив на нас? Хіба ми винуваті, що бабу напустили на нас? Мовчала стільки — й заговорила. Язика їй треба вирвати за такі балачки. Обмовила Калістрата Сильвестровича! Як же він тепер захиститься від баби?
Збліднувши, молодий міцно стискував лікоть молодої, намагаючись витягнути її з-за столу, але вона чомусь упиралася й не йшла.
— Я не знаю... А що батько з матір’ю скажуть?.. Як же я отак із Заливанщини подамся? Це ж і в твоєму селі тепер усі довідаються про наше весілля, то що казатимуть?
Сердячись, він узяв її на руки, намагаючись винести з-за столу.
І таки поніс, а вона, зодягнена в білу фату, обома руками трималася за його шию. Народ зойкнув і загомонів. Харитон Барвінок подивився на свою розгублену жінку, вона подивилася на свого розгубленого чоловіка, наче кинули одне одному по рятівній соломинці, аби якось виплисти в морі такої біди.
— А ми ж хіба винуваті? — бубоніла Барвінчиха.— Не було в нас знаття, не було. І діти ж не винуваті. А весілля... а отаке весілля! Щоб пропало отаке весілля, наче в бурю. Ото заговорила баба, хай би ти мовчала до скону... Людоньки, що ж це коїться? Куди ото несуть нашу дитину? Харитоне, забери Ольгу!
— Як же я заберу її? — буркнув той.
'— Забери! Бо отак усе винесуть із нашого обійстя^ коли хазяїн не встереже.