Прокляття

Страница 14 из 29

Гуцало Евгений

— Уся Заливанщина веселиться, оце весілля, і ти, бабо, веселися, а не стій.

Проте Лукія стояла й дивилася, вражена, бо кругом усі розмовляли, сміялися, веселилися — без слів. Сяяли очі, блищали обличчя, ворушилися чуби, хтось когось обіймав, хтось до когось нахилявся привітно, і, можливо, стояв гамір, який має стояти на весіллі, але не було чутно жодного слова, не було чутно цього весільного гамору, бо все це тонуло в громі музики. Лукія пошукала поглядом оркестр, який мав гриміти таким громом, і знайшла оркестр під яблунями на хатньому причілку. Мерехтіли на сонці інструменти, жовтів барабан, хлопці в оркестрі трималися так, наче вони справді грають, але як весільчани на цьому весіллі розмовляли без слів, так оркестр грав без музики, цей оркестр був німий. Звідки ж тоді гримів грім? Лукія понишпорила поглядом і в різних місцях на подвір’ї побачила попричіплювані сірі металеві чи то півквадратні, чи то півкруглі ящики, в яких і колотилася та музика, з яких виривалася — і все, либонь, вирватися не могла, бо так її було багато. І ця музика чи то знавісніла, чи то очманіла, чи то збожеволіла, а тільки ніяк не могла сама собі дати ради, і, мабуть, вона заспокоїлася б тільки тоді, коли б весь світ білий перестав бути самим собою, а отак закричав, .знесамовитів, збісився.

— Чого злякалася, бабо? — кричав їй на вухо Марко Субота.— Веселися, бабо!

А Лукія стояла й дивилася, сторопіла.

Зором своїм обмацувала обличчя людські, перебирала їх, як ото перебирають і перемацують квасолю чи горох, і не всіх упізнавала зі старших чи зовсім старих, а з молодих то й зовсім згадувала небагатьох, і в пам’яті її спалахували спомини, а від споминів по обличчю мовби тіні проскакували.

И раптом грім перестав гуркотіти.

Оркестр опустив інструменти. Весілля пило, їло, сміялося, обіймалося, не втрачаючи своїх строкатих кольорів — голубого, рожевого, червоного, жовтого, малинового, фіолетового. Молода за чільним столом як була біла, так і зосталася біла, молодий біля неї як був чорний, так і зостався чорний. А зелено-рудий дід поряд із ними зостався з рудо-зеленою бородою, з рудо-зеленою лисиною та рудо-зеленими губами. Лукія як намацала його несподіваним поглядом, то вже хоч би й де бігала очима, а до нього поверталася. То на чорного жениха поглядала, то на зелено-рудого діда. А що після втихлого грому спалахнув і наростав весільний шарварок, то Лукія аж наче вухами намагалася дотягнутися туди, де сидів чорний молодий із зелено-рудим дідом, щоб почути їхню балачку, бо вони перемовлялися.

— Веселися, бабо, веселися! — реготав геть сп’янілий Марко Субота, якому вже море було по коліна після спожитої горілки.

— То хто біля молодого? — запитала в Суботи.

— Калістрат Сильвестрович,— відказав той.

— Хто такий?

— Герой! А ти не знаєш? Та в нього всі груди в орденських колодках. Аж із Києва приїхав на весілля до онука. А біля нього — вся рідня молодого тулиться. Авжеж, аби до Калістрата Сильвестровича ближче. Бачиш, які всі наші за-ливанщинецькі Барвінки раді, що так вдало віддають свою дівку? Тішаться, що в Києві матимуть за родича самого Калістрата Сильвестровича... А ти чого плачеш?

— Хіба я плачу?

— Авжеж, плачеш... Теж із радості?

Чудно так розставляючи руки, наче побоюючись упасти й тому намагаючись ухопитися за повітря, Лукія поміж гостей подалася до столу чільного, за яким сиділи молодий із молодою, їхні батьки, найближчі родичі, друзі. На бабу ніхто й не дивився, тут усі ходили сьогодні, нехай баба Лукія йде. І Марко Субота причмелений слідом за нею ув’язався. Спинившись перед молодим, Лукія показала на нього пальцем:

— Ти — Калістрат!..

Молодий засміявся чемно й відповів:

— Я, бабо, Ігор.

Молода також засміялася з баби:

— Це Ігор Миколайович.

Лукія вперто показувала пальцем на молодого:

— Та це ж Калістрат!..

І тоді зелено-рудий дід із рудо-зеленою бородою загув соковитим міцним голосом:

— Бабо, тут один Калістрат, і це я... Чого ви внука мого називаєте Калістратом?

А Лукія все пальцем тицяла в молодого:

— Ну ж бо викапаний Калістрат.

І рудо-зелений дід згодився:

— Авжеж, на мене дуже схожий, усі так говорять.

Сивий туман від сліз стояв у її очах, і в тому тумані все

пливло та гойдалося.

— До мікрофона бабу Лукію,— закричав Марко Субота.— Нехай поздоровить молодих!

Хто почув, то переглядався поміж собою: не така баба Лукія знатна гостя на весіллі, щоб вітати молодих.

— То я вас, дітки, поздоровляю,— сказала вона до молодих, що горнулись одне до одного.

— Не чуємо! — закричав Марко Субота.— До мікрофона!

І силоміць потягнув її на хатній причілок під яблуні, де й

тицьнув до рук їжакувату залізну балабушку.

— Тули, бабо, до рота. Це мікрофон. Говори у мікрофон, поздоровляй молодих.

— Але ж звідси не почують,— сказала.

— Якщо осюди казати — почують.

І Марко Субота підніс мікрофон до самого рота. Лукія відпихала від себе ту їжакувату балабушку, бо чомусь боялася її, але Субота як наврипився: балакай у мікрофон —

і годі.

— Або заспівай, бабо,— вже потішався він, радий, що на них дивляться.

— Чого я ж співатиму для людей, коли стара?

— А того ніхто не заспіває, що ти заспіваєш. Ну! Ждуть усі. Хіба не бачиш, що й молоді ждуть?

Молоді й справді ждали, усмішливо поглядаючи на розгублену бабу Лукію, тішачись із нежданої пригоди на своєму весіллі.

Пообіч під яблунями стояли хлопці з оркестру, глумливо кривилися.

Лукія закашлялася в мікрофон:

— Ой на горі, ненько, зацвіло синенько...

І щось дивне загуркотіло довкола Лукії, вона й не відала, що саме гуркоче своїм голосом.

— Далі від мікрофона, далі! — закричали.

— Ніхто ж мене так не любить, як моє серденько...— про-казувала-співала в їжакувату балабушку Лукія, а довкола гуркотіло.

Молоді за столом сміялися, всі родичі та гості реготали.

Марко Субота відтягнув мікрофон від бабиних уст:

— Ото звідси співай, бабо.

— Хоть я невеличка, ну таки я люба,— заспівала-зашепо-тіла вона,— витесала мене мати з зеленого дуба.

И голос її раптом так чітко, так виразно, з таким болем пролунав посеред п’яного весілля, що мало не всі повмовкали, слухаючи, дивлячись на стару бабу, яка вийшла на посміховисько, а таки спромоглася на спів доладний, хоч і старечий.