То б пак... я помиливсь, нові ж бо назви
Тим вулицям надавано. Слова ж
Старі на язиці сидять, мов язви.
"Хрещатик" не кажіть: це саботаж.
То ж вулиця Воровського. Наказ ви
Чи ж не читали? Шепчете: "Блямаж?"
А селянин, якому це не важе,
Інакше як "Злодіївка" не каже.
Касуєм назви ми, і мило, й чай,
Але парфумами ряхтять вітрини.
Отож парфумів в ванну наливай,
Пірнай в геліотропи і ясмини, —
І чим тобі це не тропічний рай?
Нехай у пахощах безсмертних гине
Ніким не піймана тифозна вош!
Але ж пора вертатись до калош...
Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав,
І йшов я в сорабкоп (без підошов),
Щоб там купити пару мокроступів,
Але ж на праву ногу не знайшов,
Для лівої ж сфабрикували купу.
Там гнів жінкам у лиця кидав кров:
"Невже ж обути нам самі лівиці,
А правій тюпати без ногавиці?"
Дурні жінки! Який в розпачі сенс?
Якби ж то ще були "калоші щастя",
Які описував нам Андерсен,
Що досить тільки ноги в них укласти,
І зразу від шакалів чи гієн
Ти геть летиш у інший час — та й баста:
В середньовіччя, Грецію чи Рим,
Забувши, як пахтить вітчизни дим.
Але не раз у тім пахучім димі
Заїжджі гості, що плекали чвань, —
Ось Бернард Шоу та інші "побратими"
В'ялились на поживу, як тарань,
Мандруючи, як Катерина в Кримі,
По килимах, покладених на твань.
І рідко спостережливіше око
Допитливо зорило дно глибоке.
Тож раз, так само в Київ прикотив,
Вшанований в Москві Панайт Істраті,
І кожний ладаном йому курив,
А Держвидав — хоч був скупий на трати —
У гостя всю продукцію купив
(Вже писану і ту, що мав писати).
Хто тільки був письменник чи поет,
Дістав тоді автограф і портрет.
Та, опинившись ледве за кордоном,
Правдивий грек метнув перунний грім
І сповнив світ отим потужним дзвоном,
Який луною гув у вухах всім.
Тож як ураз підліг він заборонам!
Як з страхом ті, що зналися із ним,
Зі стін портрет дарований здіймали
І аж на саме дно шухляд ховали!
О милі гості з західних країв!
Нехай за приклад буде вам Істраті.
Невже ж у вас ще не клекоче гнів?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потім гулом праведних громів
Облудного напасника скарати!
Хай не засліплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода і зиск.
Та вас майстерно там візьмуть на кпини
І всіх обдурять, як селянських баб.
Покажуть вам, як крутяться машини,
І вигадають тисячі приваб.
І вас, цікавих з розумом дитини,
Не вийде стрінути "столітній раб".
Чи ж знаєте, що в затисках металу
Самі машинами давно ми стали!
Колеса крутяться у ритмі днів,
Яких ніхто не лічить. Довгі паси
Пересуваються під крик і спів
Сирен. Давно не люди ми, а маси,
І в лабіринті башт і перспектив
Чиясь рука незрима сонце гасить...
А серце в нас пропелером: "Дзінь-дзінь!",
Змагаючись даремно в височінь.
Та пориву не збудешся ніяк ти.
Не можуть мрій, що їх плекає дух,
Нам замінити статистичні факти.
Симфонію, яка чарує слух,
Нам не заступить і найкращий трактор.
Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
Який в мізку нам барвами палає, —
Він жевріє й на мить лиш пригасає.
Але думки нам забрано в полон...
Щоб потекли вони одним річищем,
Механізації страшний закон
Кладе межу і в захваті найвищім,
І муз стрижем ми під один шаблон.
Так ми нещадною рукою нищим
В душі насаджений господній сад,
Сповитий нами у фабричний чад.
Зате у нас держава квітне знову.
Під маршів і машин ритмічний такт
Ми творим націю нової крові.
Вже душі нам покрив червоний лак.
Вкраїнізовано всі установи,
І Шльойме став не Шльома, а Щупак:
Ми кожному, — нехай, як хоче, зветься, —
До голови чіпляєм оселедця.
Біс є найнебезпечніший тоді,
Як святобливу постать прибирає:
Чи старця, що ступає по воді,
Чи янгола, що крильми помаває,
І все лукавство в білій бороді
Чи в білих шатах святості ховає.
Так дружньою рукою хижий друг
Із нас вичавлює поволі дух.
Тож не страшні нам вороги одверті,
А ті, що з рідним словом на вустах,
Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
І сіють терни розбрату в серцях.
Та тільки доля гірша ще від смерті
Спобігне тих, які згубили шлях...
Хвалю я ворога, що, забороло
Піднявши, ставить чоло проти чола.
Частина IV
О, слава тим, які не піддались
Солодкій гри вабливої сопілки,
Які, — як гордий Ганнібал колись, —
З смертельним ворогом не склали спілки,
Кого тропа вела у гірню вись,
Хто не узяв в дарунок пух і грілки,
А в тундру, тайболу й тайгу поніс
Пшеничний шум і шелести беріз.
Нехай же їм за арештантським чаєм
У холоді бараків та в'язниць
Вони зростуть високим рідним гаєм
Над тишею незчерпаних криниць!
Нехай і ми в їх спогадах замаєм,
Як випадкові виблиски зірниць,
Щоб був їм дикий простір Усевлону
Гостинніший за те родинне лоно...
Там спогад тихим порухом руки
На очі зводить їм той сон прадавній,
Що колисали мрійливо віки
І сповивали у багрець державний,
І з берега далекої ріки
Вже не долине голос Ярославни
В сувору сутінь темрявих лісів,
Плекаючи на крилах вітру спів.
Там дмухачі всесвітньої пожежі
Вбивають день по дню, немов кілок,
В шляхетний мозок, що розсунув межі,
З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Вмуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці...
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексиканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці...
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tete a tete[3].