З корабля один за одним стали злітати винищувачі.
— Отепер, Озивайку, пропадемо! — злякався Равлик, який понад усе боявся солоної води.
— Захопившись двобоєм, мало не забув, що ми казкові! — й лісовичок натиснув на зелену кнопку.
І літачок і пасажири стали невидимими.
Тупоносі винищувачі з ревищем пронеслися повз них, поникали туди-сюди, а тоді, піймавши облизня, повернулися на корабель.
Їм услід аж заходився від сміху лісовий люд.
А літачок уже знаходився над Атлантичним океаном. Невеличкий, порослий тропічною зеленню острівець манив до себе невідомістю, прохолодою, бо пекучі сонячні промені все більше проникали в салон літачка, а терплячому Озивайкові й на думку не спадало увімкнути кондиціонер. Особливо потерпав від спеки Равлик.
— Якщо ти, Озивайку, не сядеш на острівець,— ледь прошепотів молюск,— я замуруюся у мушлі і тоді який з мене штурман?!
Тут лісовичок згадав про кондиціонер, але побоявся вмикати, щоб, бува, не застудити розімлілих на сонці тендітних пасажирів, й повів літачок на посадку.
Тільки-но приземлилися, лісовий люд одразу ж шмигонув у тінь зелених нетрів, а назустріч їм уже мчали місцеві Пальмовички, Ліанки, Орхідейки... Це Озивайко по казкових радіохвилях повідомив їх про приліт лісового люду. Тільки Равлика ніхто не зустрічав. Через це йому було до болю гірко, навіть сльози виступили на очах, що розташовані на кінчиках його щупальців.
— Невже немає на острові моїх родичів? — звернувся він до місцевого лісовичка, якого тут звали Кокосиком, бо він, окрім того, що був за головного в лісового люду, так ще охороняв найцінніші тутешні дерева — кокосові пальми.
— Ще сплять,— відповів Кокосик і повів Равлика до уламка коралового рифу, якого хвиля викинула на берег. Там усі побачили силу-силенну біленьких, довгастих, з палець завтовшки, закручених мушель.
— Сухолюбки,— упізнав молюсків Равлик.— Як настає спека, впадають у сплячку, і тоді нічим їх не розбудиш!
А остров’яни вже показували лісовому люду своїх підопічних. Все тут було не так, як у їхньому рідному лісі. Шорстколисті пальми з великими, завбільшки з дитячу голову, горіхами, велетенські дерева з вічнозеленим, немовби воском укритим, листям, а на них повились ліани. Вони так густо переплітаються вгорі, що внизу навіть удень сутінки. З дерев звисають темно-коричневі батоги коріння, яким рослини беруть не лише вологу, а й повітря. Там, де кора відслонена, вкорінилися орхідеї. Їхні незбагненної краси квіти напоюють навколишнє повітря п’янким трунком. І ще довкола без угаву щебечуть птахи. Їх не видно, бо літають вони над кронами й лише зрідка проникають у гущавину, щоб поживитися комахами або напитися солодкого нектару.
Зненацька Озивайко почув крик. То був переляканий голос Ліщинки. Лісовичок прожогом кинувся до дерева, де вона стояла, й побачив, що в неї вчепірився великий волохатий павук, а Ліщинка вже й заніміла з ляку, вже й не пручалася.
— Відпусти її, нахабо! — вигукнув Озивайко.
Павук не зважив на його окрик.
"Виходить, тут не діють мої чари",— здогадався Озивайко.
Тричі ляснув у долоні:
— Стань, Ліщинко, невидимою!
Вона стала невидимою, однак павук, відчуваючи, що казкова дівчинка в його лапах, ще міцніше її стиснув. Ось-ось укусить Ліщинку, впустить отрути, і тоді вона пропала.
Аж тут з’явився Кокосик. А треба сказати, що він відлучався на деякий час — допомагав Орхідейці визволити дзьобик пташки колібрі з пастки, яку розставила мухоловка — рослина, подібна до нашої росички.
Тепер Кокосик сміливо накинувся на павука, і той відпустив Ліщинку.
Озивайко скликав свій лісовий люд, а Кокосик свій — і вони пішли гуртом до океану. Хвилі лагідно голубили піщаний пляж. Остров’яни одразу ж кинулися до води, гості також приєдналися до них.
— А ти чого, Равлику, не купаєшся? Вода наче молоко! — радів Озивайко.
— Е ні, Озивайку, солона вода не для нас, наземних молюсків.
— Так ти ж казковий!
— Воно-то так, однак лячно!..
— А ти спробуй. Може, сіль не завадить Казковому, ні — Найказковішому Равлику?
Равлик обережно, немовби в окріп, поліз у воду. Минула хвилина-друга. Всі насторожено дивилися на нього, готові будь-якої миті прийти на допомогу, промити його у джерельній воді.
— Виходить, Равлику, тобі море не шкодить,— зрадів Озивайко.— А ти боявся!..
Равлик тільки пирхнув від задоволення. А тоді зовсім розхоробрився й пірнув на морське дно.
— Іч, що виробляє,— позаздрила Ліщинка.— Добре йому — Найказковішому, а нам як бути? Ще потопимося!
— І про це, Ліщинко, наші друзі, юні техніки, подумали,— сказав Озивайко й витяг з літачка купу невеличких апаратів для підводного плавання — аквалангів.
Лісовий люд почав їх припасовувати. І (яке диво!) ті апарати, тільки-но їх одягали хлопчики й дівчатка, ставали невидимими.
...Дно океану піщане. Ясне сонце легко проникає крізь товщу ледь зеленуватої води й освітлює геть усе. Там, дивись, зграї яскравих, смугастих рибок промайнуть, там лапатого краба, що тягне за собою по піску борозну, висвітить, там заграють райдугою у напівпрозорих парасолях медузи... В одному місці дно водоростями заросло. М’якеньким килимом видавалися ті зарості, й Озивайко ступив на них.
Лясь! — і нога його опинилася замкнутою між двома стулками велетенського молюска Тридакни.
— Отакої,— корчився від болю Озивайко.— Як лиху зарадити?
І лише тут усі побачили зграйку зовсім манюсіньких дівчаток — Водоростівок.
— Зараз тобі, Озивайку, допоможемо,— мелодійно проспівали. Впірнули біля затиснутої ноги між стулки Тридакни, щось там зробили — і молюск їх розкрив. Озивайко ледь встиг ногу висмикнути, як вони знову закрилися.
— Що буде з сміливими Водоростівками! — забідкався лісовий люд.— Невже загинуть?
А Водоростівки щось, напевно, зробили Тридакні, бо та на мить знову розкрила стулки. Того вистачило, щоб казкові дівчатка опинилися на волі.
— У Тридакни, коли вона злякається, стулки-щелепи міцно стискаються м’язом. Ось ми його полоскотали — і він розслабився,— зі сміхом розповідали Водоростівки.— Ходімо звідси. Ми вам покажемо щось цікавіше.
Лісовий люд був страшенно здивований, побачивши на піску яйцевидні поцяцьковані мушлі. Гладенькі, немов відполіровані.