— Як знаєте,— тільки й мовив старий Крук.
— Тоді вперед! — наказав молодий птах, відчувши, що настає час, коли доля послала йому можливість зайняти перше місце в кручиній зграї.— Вперед!
Зашуміли важкі крила, і розбійники напали на мурашники. Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.
Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.
— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.
— Ех ви,— не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах.— На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.
— А як? Швидше кажи, якщо знаєш,— кинулися до нього мурахи.— Відразу ж підемо на розправу!
— Скажу. Тільки за умови, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!
— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.
— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти і ви з ними зробите, що захочете. Відплатіть їм і за нас.
— Відплатимо! — пообіцяли комахи і подалися до сосни.
— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда!
То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купкою на найвищому дереві і заволали до птахів, що з’явилися в небі:
— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Пташенятами присягаємося!
— Помилуємо їх? — запропонували тоді голуби.
— Помилуємо,— погодилися й інші,— дітьми ж присягаються. Але знайте,— сказали крукам,— тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.
...Відтоді круки живляться переважно здохлятиною. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому-то круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.
— А яка ж в цій прикрій історії Крукова вина? — не зрозуміла Ліщинка.
— Не можна було Крукові, як найстаршому в зграї, поступатися перед обов’язком і совістю, треба було не допустити розбою, який молоді, недосвідчені птахи затіяли.
— Тепер зрозуміли, за що Крука з казки вигнано?
— За нещирість його і дворушництво! — лісові хлопчики й дівчатка з презирством поглянули на Крука, який виборсався з кущів і подався геть. Яким же треба бути поганим, щоб не було тобі місця ні в казці, ані в житті!..
Незвичайні пригоди Озивайка та лісового люду в океані
Зібрав Озивайко восени лісовий люд на галявині.
— Зима не за горами,— сказав.— Готуйте свої гніздечка-схованки, встеляйте їх м’якенькою травичкою, пір’ям і пухом, бо морози люті грядуть!
— Скільки можна спати! — обурилася Ліщинка.— Не сплять же птахи і звірі взимку, а ми хіба гірші?
— Померзнете. Що ваші благенькі вдяганки проти холодів? — не здавався лісовичок.
— Озивайку, а я знаю, де їм зиму перебути, і про молюсків більше дізнаємося! — сказав Равлик.
— Де?
— У теплих краях, куди птахи відлітають,— відказав Равлик.
— І справді,— аж затанцювала від радості Ліщинка,— сядемо їм на спину, вони й доставлять нас у місця, де зими не буває. Там впродовж року гріє сонечко, і все довкола буяє зеленню. Не раз я чула про це від пташок, які мостять гнізда в кущах ліщини...
— Доведеться чекати наступної осені,— промовив Озивайко.— Самі знаєте, що ті птахи уже відлетіли з нашого лісу...
— А казковий літачок? Попросимо наших друзів-школярів, і вони вмить його зроблять. Я за штурмана буду — покажу куди летіти! — дуже Равлику хотілося прислужитися лісовому люду.
— А як же мені ліс напризволяще залишити? Хто взимку його мешканцям допоможе? — сумнівався Озивайко.
— Як хто? — здивувався Равлик.— Юннати допоможуть.
А тут саме Петько з друзями нагодився. Вислухав уважно лісовичка, а тоді сказав:
— Щодня до лісу будемо приходити. Не сумнівайся, Озивайку, тут буде повний порядок. Але з умовою — по завершенню мандрівки даси нам повний звіт. І не забудь, що цікавить юннатів! Про надійний літачок теж не тривожся, юні техніки швидко його змайструють.
...І ось казковий літачок — увесь із алюмінію і прозорої пластмаси — стоїть посередині галявини.
— Курс на теплі краї! — вигукнув Озивайко, умощуючись в зручне командирське крісло.
— Слухаюсь! — сказав штурман екіпажу Равлик.
Заревли турбіни, лісовий люд злякано прикипів до сидінь. Однак літачок, майже не розганяючись, м’яко відірвався від землі й швидко піднявся за хмари...
Невдовзі хмари розступилися. Внизу голубіло море. І справді, куди не глянь — вода. Озивайко хотів спуститися нижче, щоб пасажири роздивилися морські хвилі, аж тут над літачком майнула тінь. Лісовичок зиркнув вгору й занімів: на них пікірував швидкісний винищувач. Ще якась мить — і від казкового літачка з його мирним людом нічого б не лишилось. Та Озивайко встиг-таки спрямувати машину вбік.
— Що це? — здивувався Равлик.— Невже повітряний пірат?
— На фюзеляжі і хвості в нього ніяких розпізнавальних знаків,— оглянувся Озивайко.— Що йому треба від нас? Ми ж ні на кого не нападаємо!
Включили рацію й передали на казковій радіохвилі, яку ловлять усі радіостанції, що на борту літачка мирний лісовий люд.
Та пілот винищувача не збирався, видно, відпускати літачок.
— Вимагаю посадки! — почулося в наушниках.— Інакше будете знищені! — І винищувач знову зайшов на бойовий курс.
— Що з нами буде? — заплакала Ліщинка.— Невже зіб’є нас цей розбійник? Під нами море, а ми плаваємо слабенько...
Лісовичок заспокоїв, як міг, пасажирів і повів літачок над самою поверхнею моря. Винищувач йшов назирці, намагаючись спрямувати їх до великого корабля, на якому стояло багато таких же літаків, як і сам нападник. Там уже метушилися люди, готуючи, мабуть, місце для посадки обох літаків.
Нараз Озивайко наддав ходу, потім рвонув убік і вниз, аж крила хвилі торкнулися. Винищувач повторив його маневр, але невдало, бо на останньому витку зопалу врізався у воду. Тільки стовп води побачили мандрівники.