Драч промовчав.
— Ти дуже довго був у своєму нинішньому тілі. Ти зараз фізично новий вид, рід, родина, загін розумних істот. А у кожного виду є свої біди і хвороби. А ти, замість того, щоб стежити за реакціями і берегти себе, зображав випробувача, мовби хотів з'ясувати, при яких же навантаженнях твоя оболонка трісне і розлетиться до біса.
— Якби я цього не робив, то не виконав би того, що від мене чекали.
— Герой, — фиркнув Геворкян. — Твоє нинішнє тіло хворіє. Так, хворіє своєю хворобою, яка ще не зустрічалася в медицині. І ми повинні будемо ремонтувати тебе у міру трансформації. І при цьому бути впевнені, що ти не залишишся потворою. Чи кіборгом. Загалом, це наша турбота. Треба буде тебе пооглядати, а поки можеш вирушати на всі чотири сторони.
8
Драчу не слід було б цього робити, але він вийшов за ворота інституту і попрямував униз, до річки, вузькою алеєю парку, просвердленого сонячними променями. Він дивився на свою коротку тінь і думав, що якщо вже помирати, то все-таки краще у звичайній, людській подобі. І тут він побачив дівчину. Дівчина піднімалася алеєю, через кожні п'ять-шість кроків вона зупинялася і, нахиляючи голову, притискувала долоню до вуха. Її довге волосся було темне від води. Вона йшла босоніж і смішно піднімала пальці ніг, щоб не вколотися об гострі камінці. Драч хотів зійти з доріжки і сховатися за кущ, щоб не бентежити дівчину своїм виглядом, але не встиг. Дівчина його побачила.
Дівчина побачила свинцевого кольору черепаху, на панцирі якої, наче менша черепашка, розміщувалася півкулею голова з одним опуклим циклопічним оком, розділеним на безліч чарунок, наче в бабки. Черепаха сягала їй до пояса і пересувалася на коротких товстих лапах, які висувалися з-під панцира. І здавалося, що їх багато, можливо, більше десятка. На крутому передньому скосі панцира було кілька отворів, і з чотирьох витикалися кінчики мацаків. Панцир був подряпаний, подекуди по ньому йшли неглибокі тріщини, вони розходилися зірочками, ніби хтось молотив по черепасі гострою стамескою або стріляв у неї бронебійними кулями. У черепасі було щось зловісне, немов вона була первісною бойовою машиною. Вона була не звідси.
Дівчина завмерла, забувши відняти долоню від вуха. Їй хотілося втекти або закричати, але вона не посміла зробити ні того, ні другого.
"От дурень, — вилаяв себе Драч. — Втрачаєш реакцію".
— Даруйте, — сказала черепаха.
Голос рівний і механічний, він виходив з-під металевої маски, що прикривала голову до самого ока. Око ворушилося, немов перегородочки в ньому були м'якими.
— Даруйте, я вас налякав. Я не хотів цього.
— Ви... робот? — запитала дівчина.
— Ні, біоформ, — сказав Драч.
— Ви готуєтеся на якусь планету?
Дівчині кортіло піти, але піти означало показати, що вона боїться. Вона стояла і, напевно, лічила про себе до ста, щоб опанувати себе.
— Я вже прилетів, — сказав Драч. — Ви йдіть далі, не дивіться на мене.
— Спасибі, — вихопилося у дівчини, і вона навшпиньки, забувши про колючі камінці, оббігла Драча. Вона крикнула услід йому: — До побачення!
Кроки розчинилися в шереху листя і метушливих травневих звуках прозорого теплого лісу. Драч вийшов до річки і зупинився на невисокому урвищі, поряд з лавкою. Він уявив, що сідає на лавку, і від цього стало геть тоскно. Добре б зараз стрибнути з урвища — і кінець. Це була одна з найдурніших думок, які відвідували Драча за останні місяці. Він міг з таким самим успіхом стрибнути в Ніагарський водоспад, і нічого б з ним не трапилося. Зовсім нічого. Він побував у значно гірших халепах.
Дівчина повернулася. Вона підійшла тихо, сіла на лавку і дивилася перед собою, поклавши вузькі долоні на коліна.
— Я спочатку вирішила, що ви якась машина. Ви дуже важкий?
— Так. Я важкий.
— Знаєте, я так невдало пірнула, що досі не можу витрусити воду з вуха. З вами так бувало?
— Бувало, — сказав Драч.
— Мене звуть Христиною, — сказала дівчина. — Я тут недалеко живу, в гостях. У бабусі. Я, як дурепа, злякалася, втекла, і, напевно, вас образила.
— У жодному випадку. Я на вашому місці втік би відразу.
— Я тільки відійшла і пригадала. Ви ж були на тих планетах, де і Грунін. Вам, напевно, дісталося?..
— Це вже минуле. А якщо все буде гаразд, через місяць ви мене не впізнаєте.
— Звісно, не впізнаю.
Волосся Христини швидко висихало під вітром.
— Ви знаєте, — сказала Христина, — ви мій перший знайомий космонавт.
— Вам пощастило. Ви вчитеся?
— Я живу в Таллінні. Там і вчуся. Може, мені і пощастило. На світі є багато простих космонавтів. І зовсім мало таких...
— Напевно, чоловік з двадцять.
— А ви потім, коли відпочинете, знову поміняєте тіло? Станете рибою чи птахом?
— Цього ще не робили. Навіть одної перебудови забагато для однієї людини.
— Шкода.
— Чому?
— Це дуже цікаво — все випробувати.
— Достатньо одного разу.
— Ви чимось засмучені? Ви втомилися?
— Так, — сказав Драч.
Дівчина обережно простягнула руку і доторкнулася до панцира.
— Ви щось відчуваєте?
— По мені треба вдарити молотом, щоб я відчув.
— Прикро. Я вас погладила.
— Хочете пожаліти мене?
— Хочу. А що?
"...От і пожаліла, — подумав Драч. — Як у казці: красуня полюбить потвору, а потвора перетвориться на доброго легіня. У Геворкяна проблеми, датчики, графіки, а вона пожаліла — і жодних проблем. Ну хіба лише видивитися поблизу червоненьку квіточку, щоб усе як по писаному..."
— Коли видужаєте, приїжджайте до мене. Я живу під Таллінном, в селищі, на березі моря. А навколо сосни. Вам приємно буде там відпочити.
— Спасибі за запрошення, — подякував Драч. — Мені час іти. Бо спохопляться.
— Я проведу вас, якщо ви не заперечуєте.
Вони пішли назад поволі, тому що Христина вважала, що Драчу важко йти швидко, а Драч, який міг обігнати будь-якого бігуна на Землі, не поспішав. Він слухняно розповідав їй про речі, які не можна описати словами. Христині здавалося, що вона все бачить, хоча уявляла вона собі все зовсім не так, як було насправді.
— Я завтра прийду до тієї лавки, — тихо промовила Христина. — Лише не знаю, о котрій.
— Завтра я, напевно, буду зайнятий, — сказав Драч, оскільки підозрював, що його жаліють.
— Ну як вийде, — відказала Христина. — Як вийде...