Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний не забував, що Українi треба було боротися ще й з Польщею, бо, починаючи з половини XVI вiку, вона все бiльше роздавала українських земель польським панам, все мiцнiше пiдгортала українське селянство пiд тих панiв, все дужче обмежувала права українського шляхетства й мiщанства i все тяжче утискувала православну вiру, поширюючи на Українi унiю та католицтво. Пiд тими утисками українське нацiональне жйття наприкiнцi XVI вiку зовсiм занепало, а з смертю князя Острозького 1608 року загинули й останнi огнища української культури — Острозька школа й друкарня, а сам стародавнiй рiд українських князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти i скатоличився.
Сагайдачний давно почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав за неможливе для України боротися з Польщею зброєю, бо, на його думку, тiєю боротьбою скористувалися б татари, щоб вкрай сплюндрувати Україну. Вiн був певний, що боротися з Польщею треба було не зброєю, а лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення нацiональної української культури.
Майже одночасно з Сагайдачним на Україну вийшло з Галичини чимало й iнших освiчених та вчених українських дiячiв, котрi з початку XVII вiку скупчилися в Києвi i взялися до вiдновлення на Українi православного церковного устрою та до пiднесення української культури й нацiонального життя. Сагайдачний ввесь час був у найтiснiших стосунках з гуртком тих дiячiв, його землякiв, i, маючи великий вплив на козацтво, пiдтримував їхнi заходи iнодi навiть узброєною рукою.
З початком 1614 року Сагайдачний прибув у Київ i взявся до спiльної працi з галичанами Плетенецьким, що був уже iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким, вченим з Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го вже видрукували в Києвi першу книжку. Далi вони заснували Київське українське братство на зразок Львiвського братства, i до того братства зразу почали приписуватись всi свiдомi українськi люде, що мали на метi боротьбу з Польщею; приписався до братства й сам Сагайдачний, а слiдом по ньому i все Вiйсько Запорозьке, так що Київське братство, опираючись на козацьку силу, зразу стало на мiцний грунт.
На осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо товариству запорозькому сталася на Чорному морi тяжка пригода, схожа до тої, яку оспiвано в народнiй думi про бурю на Чорному морi.
На Чорному морi на бiлому каменi
Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиляє,
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,
Що на Чорному морi щось нeдобре починає:
Що на небi усi зiрки потьмарило,
Половину мiсяця в хмари вступило,
А iзнизу буйний вiтер повiває,
А по Чорному морi супротивна хвиля вставає,
Судна козацькi на три частi розбиває.
Одну часть взяло, в землю Агарську занесло,
Другу часть вхопило, в гирло Дунайське забило,
А третя часть тут має
Посеред Чорного моря
На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопає...
Треба було шукати й рятувати тих з товариства, хто був ще живий, i Сагайдачний, прибувши на Сiч, зараз же облагодив 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море упоперек, напав на багатий турецький город Трапезунд. Тут козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три вiки турки не бачили тут нiяких ворогiв.
Пошарпавши й поруйнувавши Трапезунд, козаки попливли на захiд сонця понад пiвденним берегом Чорного моря, руйнуючи до ряду всi городи. У всякому мiсцi до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi i показували їм, як i звiдкiля зручнiше нападати на турецькi замки й вибивати турецькi залоги. Так Сагайдачний дiйшов до найбагатiшого на пiвденному березi Чорного моря турецького города Синопа, що за красу свою й розкiш був прозваний "мiстом кохання". Напавши на той город, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, попалили турецькi кораблi, галери та сандали, що були у затоцi, i, забравши на свої чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, поплили до Днiпра.
Звiстка про сплюндрування козаками Синопа, мов грiм, вдарила султана. У запалi вiн звелiв повiсити великого вiзира, i тiльки жiнки та донька вблагали його, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що добре попобив вiзира булавою.
Щоб розважити султана, вiзир послав свої кораблi з яничарами до Очакова ловити там запорозькi чайки. Турецький флот справдi поспiв до Очакова ранiше за козакiв, та Сагайдачний довiдався про це i, щоб якось обдурити туркiв, подiлив свої чайки надвоє: з половиною пристав проти острова Тендри до Прогноїнської коси i почав перетягати чайки озерами й волоком до лиману, обминаючи Очакiв; другу ж половину послав серед ночi пробиватися поуз турецькi кораблi. Тiльки на цей раз козакiв дуже пильнували i турки, й татари. На тих козакiв, що перетягалися через Прогноїнськi озера, напали татари i засипали їх стрiламн. Козакам довелося одбиватись, проте, вони хоч i стеряли кiльки десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману i попливли у Днiпр. Тi ж козаки, що йшли водою, хоч i щасливо обминули турецькi кораблi, та свiтом турки їх помiтили i, догнавши, почали громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти у бранцi двадцять запорожцiв. Тих нещасних бранцiв турецький султан вiддав трапезондцям, i тi замордували їх на смерть на втiху пограбованим.
Пiсля цього козацького нападу турецький султан знову погрожував королю Жигмонту, що пiде сам з вiйськом на Запорожжя й на Україну, щоб знищити козацтво. Польський уряд збентежився i почав збирати вiйсько. Сагайдачний же на те не зважав i напровеснi року 1615-го знову вййшов з козаками у Чорне море вже на восьми десятках чайок.
На цей раз, маючи пiд рукою 4 000 козакiв, вiн наважився "обкурити мушкетним димом" самий Царгород. Несподiвано запорожцi пiдплили до Босфору, проїхали до самого Царгорода i запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма портовими будiвлями i почали шарпати заможних туркiв. Турецький султан, що саме пiд той час був на ловах, на власнi очi бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, побiг вiн верхи у Царгород i звелiв вислати на козакiв всi свої кораблi й галери, щоб потопити всi козацькi чайки, а козакiв привести йому на очi бранцями. Султан Осман любив мордувати запорожцiв власними руками, наприклад, прив'язувати їх до стовпiв і влучати стрiлами, та тiльки на цей раз те йому не вдалося, бо, наляканi козаками, яничари не хотiли сiдати на кораблi, а поки їх позаганяли туди киями, то козаки, обтяженi здобиччю, вже пливли Чорним морем.