Прибула й ведмежа голова, теж гукає:
— Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівонько, дівонько, одчини!
Не схотіла бабина дочка й ведмежій голові нічого послужити. Ведмежа голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася.
А другого дня ведмежа голова й каже:
— Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо!
Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з'їли, а кісточки в торбинці надворі повісили.
А баба вже посилає діда по дочку, каже:
— Пора вже тобі їхати по неї. Там уже досі в неї всього є, треба її додому привезти.
Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку,— пече, варить, сусідів кличе.
Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить:
— Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкають!
— Що це вона дзявкотить? — каже дід.
— А то вона дурна! — каже баба, та й кинула на сучечку ломаку.
Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нікого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають...
Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться.
А дідова дочка пішла заміж, і живуть вони собі добре. Я в них була, мед-вино пила, калачами заїдала, медком солодким смакувала.
[1] Обханючити — тут: обчистити, прибрати.