Я не хочу створити такої думки, немовби він хвалився своїми пригодами. Він обмежувався тим, що нічого від мене не приховував чи, певніше, не намагався говорити щось фальшиве, щось належне в таких випадках, аби пояснити, чому так часто снідає разом з нами якась молода жінка, чому вона розмістилася (на щастя, ненадовго) в нашому домі! В усякому разі, я не могла б довго не помічати природи його взаємин з тими "гостями", а він, певно, дорожив моєю довірою, уникаючи таким чином обтяжливого обов'язку вигадувати якісь пояснення. То був чудовий розрахунок. Єдина його помилка полягала в тому, що я на певний час пройнялася тверезим цинізмом у справах кохання, хоч той цинізм при моєму віці та життєвому досвіді виглядав скоріш кумедним, ніж страшним. Я залюбки повторювала лаконічні формули, як, скажімо, фразу Оскара Уайльда: "Гріх — це єдиний барвистий штрих, який ще зберігся в сучасному світі". Я повірила в це з абсолютною певністю, повірила, мабуть, твердіше, ніж коли б застосувала це правило в житті. Я вважала, що моє життя має рівнятись по цих словах, надихатися ними, повнитися і народжуватися з них, наче якийсь порочний відбиток. Я забувала про нестримну плинність життя, його непостійність, щоденні благородні почуття. В уяві я малювала собі життя повним підлоти та паскудств.
Розділ III
На другий день зранку мене розбудив теплий скісний промінь сонця, який залив моє ліжко і поклав край дивним і трохи плутаним снам. Ще в напівсні я намагалася зігнати з мого обличчя цю невідчепну теплінь рукою, тоді перестала. Була десята година ранку. Я зійшла в піжамі на терасу і побачила там Анну; вона переглядала газети. Я помітила, що вона дуже делікатно підмалювалася. Очевидно, вона ніколи не дозволяла собі повного відпочинку. Вона не звернула на мене уваги, а я тихо сіла на східці з чашкою кави і помаранчею в руці, насолоджуючись цими вранішніми втіхами. Я кусала помаранчу, солодкий сік прискав мені в рот; а потім — ковток гарячої чорної кави, і знову свіжість помаранчі. Ранішнє сонце гріло моє волосся, розгладжувало відбитки простирадла на шкірі. Через п'ять хвилин — купанка. Враз я здригнулася від голосу Анни:
— Сесіль, чому ви не снідаєте?
— Я вранці тільки п'ю каву, бо…
— Вам треба набрати три кілограми, щоб гарно виглядати. У вас позападали щоки і видно ребра. Ідіть візьміть бутерброди.
Я вмовляла її не силувати мене їсти бутерброди, а вона переконувала мене, що так потрібно, коли з'явився мій батько в своєму розкішному домашньому халаті в горошок.
— Яка приємна сцена, — мовив він, — дві дівчинки-смаглявки на осонні розмовляють про бутерброди.
— На жаль, тут лише одна дівчинка, — сміючись, відповіла Анна. — Я ваша ровесниця, мій бідолашний Реймоне.
Батько нахилився, взяв її за руку.
— Така сама злючка… — ніжно мовив він, і я побачила, як в Анни затремтіли повіки, немовби від несподіваної ласки.
Я скористалася з цього, щоб зникнути. На сходах зустріла Ельзу. Вона, явно, тільки-но встала з ліжка — повіки розпухли; на червоному спаленому обличчі бліді вуста. Я хотіла була її зупинити, сказати, що там Анна, в неї чисте виплекане обличчя і що вона засмагатиме без шкоди для свого здоров'я, поступово, до міри. Хотіла була її попередити. Однак вона могла б це хибно зрозуміти: Ельза мала двадцять дев'ять років, тобто на тринадцять років менше, ніж Анна, і їй здавалося, що вона тримає в руках головний козир.
Я взяла купальник і побігла до затоки. На мій подив, Сіріл був уже там, сидів на човні. Він рушив мені назустріч з поважним виглядом, узяв мене за руки.
— Я хотів би перепросити вас за вчорашнє, — сказав він.
— Я сама винна, — відповіла я.
Я зовсім не почувала збентеження, і його врочистий вигляд здивував мене.
— Я лихий сам на себе, — сказав він, спускаючи човен на воду.
— І даремно, — жваво відповіла я.
— Зовсім не даремно!
Я вже була в човні, а він стояв по коліна у воді, спершись руками на планшир, немовби на бар'єр у залі суду. Я зрозуміла, що він не зайде в човен, поки всього не скаже, і вдала, ніби уважно його слухаю. Я добре вивчила його обличчя й уміла все на ньому читати. Я подумала, що йому двадцять п'ять років, він, мабуть, вважає себе за спокусника, і на цю думку мене взяв сміх.
— Не смійтесь, — сказав він. — Розумієте, я вчора дуже злився на себе. Ви беззахисна проти мене — ваш батько, ця жінка, такий приклад… Якби навіть я був найпослідущим негідником, ви б так само мені довірилися.
Він навіть не був смішний. Я відчувала, що він добрий і готовий покохати мене і що я могла б його кохати… Я обняла його за шию, притулилася щокою до його щоки. В нього були широкі плечі, і я відчувала тілом його міцне тіло.
— Ви дуже добрий, Сіріле, — прошепотіла йому, — Ви будете мені за брата.
З різким гнівним вигуком він обійняв мене руками і лагідно підніс із човна. Тримав мене, ледь піднявши на руках, моя голова лежала на його плечі. В цю хвилину я кохала його. В ранковому промінні він був такий самий золотавий, такий самий ласкавий, такий самий ніжний, як я, і він охороняв мене. Коли його вуста знайшли мої, я так само, як і він, затремтіла з утіхи, і наш поцілунок не будив ні жалю, ні сорому, ми тільки шукали в ньому чогось, вряди-годи перериваючи ті пошуки шепотінням. Я вислизнула з його обіймів і попливла до човна, якого вже відносило відпливом. Я занурила обличчя в воду, щоб омити його, щоб його освіжити… Вода була зелена. Мене охопило незмірне безхмарне щастя.
О пів на дванадцяту Сіріл поплив додому, а на стрімкій стежині з'явився мій батько з обома жінками. Він ішов посередині, підтримуючи їх, простягаючи руку то одній, то другій, так гречно, невимушено, як умів робити тільки він. Анна була в халаті — вона спокійно скинула його під нашими уважними поглядами і лягла на нього. Вона мала тонкий стан, бездоганні ноги, лише де-не-де шкіра вже морщилася. Звичайно, щоб так зберегтися, треба було все життя ревно дбати про свою вроду. Звівши догори брови, я несамохіть кинула на батька схвальний погляд. На мій превеликий подив, він не відповів мені, а заплющив очі. Бідолашна Ельза була в жахливому стані: вона мастилася олією. Гадаю, що ще тиждень, і мій батько… Анна повернула до мене голову: