— Чому Сьюзі так легко сприйняла зміну імені?
— Бо я не вперше проробляю це. Бувало й раніше.
— І яке ім'я ти носив до Шермерорна?
— Воно було в переліку. Сьюзі його не знала, і я подумав, що дам їй шанс вгадати. Тоді — окрім іншого — я зрозумію, що моє справжнє ім'я мені підходить.
— Вона вгадала?
— М-м...
— Ти виглядаєш як Боб Гансон, — сказав Гермес. — Їх навколо, мабуть, цілий мільйон.
Попереду висвітився ще один шматочок парку. Це виявився бар.
— Як він сюди потрапив? — запитав Гансон. — А взагалі-то я не впізнаю цього місця.
— Звісно. Такого в тебе ще не було, — відповів крихітний бог, звівся на ноги й міцно вхопився за вухо Хансона. — Це бар у Французькому кварталі.
— Ага, от і я... І Сьюзі.
— Гаразд, — сказав Гермес, — зараз поясню. Жінку звуть Сьюзі, вона вражаюче схожа на твою дружину, але перед тобою не вона. Інша жінка. У вас цілковита гармонія. Я можу запропонувати тобі це будь-якої хвилини, коли побажаєш.
— Отже, — казав іншій Гансон в барі, — що відбувається?
Псевдо-Сьюзі поволі здійняла очі й посміхнулася.
— Все, чого ти захочеш, — тихо відповіла вона, потягнулася до Гансона й узяла його за руку.
— Ну, е-е-е, можу я замовити випивку?
Сьюзі не відповіла. Підняла долоню Гансона й поцілувала пальці.
Приклала його палець до своїх губ.
— Досить, — попросив Гермеса справжній Гансон.
— Мовчи, — сказав бог. — Краще дивися.
Гансон з бару виглядав збудженим. Він казав:
— Хіба вам не кортить піти ще кудись?
Сьюзі поглянула на нього. За секунду повільно відвела його палець від своїх губ і запитала:
— Куди ви хочете?
— Можу проводити вас додому. Візьму таксі.
Сьюзі посміхнулася й похитала головою.
— У мене вдома коханець. Він вам не зрадіє.
Гансон знизав плечима.
— А у мене вдома дружина.
Сьюзі розсміялася й встала. Вогні в траві згасли. Гансон озирнувся — й нічого не побачив, як минулого разу. Він був на середині останнього відрізка шляху. Маршрут ось-ось скінчиться.
— Такого не отримаєш, натискаючи на кнопки в Ігровому містечку, — сказав Гермес.
— Якби я зараз поїхав до центру, — задумливо вимовив Гансон, — замовив би варіант 512. Домашній кінотеатр, динаміки в кожній кімнаті, вбудована мікрохвильова піч, ворсисте килимове покриття і ще кегельбан поряд з прихідською школою на вулиці Наполеона. І, зрозуміло, ніяких тобі міфічних персонажів, що лізуть не в свої справи.
— Все це дурниці, — заявив Гермес. — Хіба ти не хочеш більшого? Ти маєш досягти справжніх змін! Важко уявити, до чого ж ти нещасний, людино. До чого не задоволений життям.
— Давай, спокушай мене, — відповів Гансон з хрипким сміхом. — Я це люблю.
— А ще ти втомився. Нема чого мене одурювати. Неймовірно втомився.
— Як ти можеш відзначити, бігти мені залишається недовго. Я дійсно неймовірно втомився. Але фініш близький.
— Дуже радий, що сказав це ти — не я. Знаєш, як би це все скінчилося, будь ми в сучасному романі? Або в серйозному художньому фільмі?
— Напевно, смертю. Із зворушливою фінальною сценою. Сядь. У мене горять вуха.
— Так, із зворушливою фінальною сценою. Знаєш що? Я б тебе переграв. Ніякого шуму. Ніяких фаустіанських руйновищ на небесах, землетрусів, вогню з пекла. Ні-ні, якби ми були, наприклад, в будь-якій вашій книзі або у фільмі, ти б просто думав про цю останню сценку. З іншою Сьюзі в барі. Можливо, тихенько бурмотів би про себе, озирався б знову й знову, сподіваючись ще разок її побачити. Ти біг би прямо до виходу з парку і, не зменшуючи швидкості, проминув би останній поворот, Оріон висів би над твоєю головою трохи вище, ніж раніше, і прапор на полі для гольфу ляскав би на вітру, підганяючи тебе, а я танцював би на твоєму плечі й реготав. Картинка поволі зникла — ти біжиш і біжиш разом зі мною — по колу, вічно. Вельми символічна сцена. Потім темрява й титри... Нітрохи не гірше вийшло б у книзі.
— Напевно, — сказав Гансон. — Те, що нам потрібно.
Він звернув на вхідну алею й побіг підтюпцем мимо фонтану. Там на двох черепахах сиділи два янголяти, а між ними стояла висока жінка, гола вище за поперек, з голубом та качкою. Суцільна нісенітниця. Гансон біг мимо і, як завжди, намагався собі уявити, що б це могло зображувати. Можливо, є варіант з іншим фонтаном, не таким безглуздим.
— Ти нещасний, Гансоне, — сказав Гермес.
— Ну то й що?
— Ти не задоволений життям.
— Ось я пробіг дві милі. А ти стільки можеш?
— Ти став іншим. Ти дійсно змінився.
— Знаю. Я тобі так і казав.
— Ти все ще змінюєшся. Я зрозумів: тобі не вистачає визначеності. Ти от-от ще змінишся, Гансоне.
— Так-то воно краще, — сказав Гансон і зупинився на тротуарі, чекаючи зручного моменту, щоб перейти вулицю.
— Ага, так-то воно краще, — сердито буркнув Гермес і зістрибнув з плеча Гансона.
Той обернувся і проводив поглядом крихітного бога, що крокував в темноту Одюбон-парку.