Кілька разів Микола Михайлович брав з собою молодого колегу на рибалку. Ще й не розвиднялося, коли старенький "москвич" Шлика прокашлювався за бобирівським штахетником, їхали майже годину з фарами до заповітного місця на березі Псла. Ще сонце вмивалося десь там, на сході, за темними мурами далеких гаїв, і світлі бризки вранішнього туалету світила ледь означалися блідо-рожевою смужкою на овиді, а Шлик уже намотував вудлища, припасовував нейлонову волосінь з особливо чутливими поплавцями, дробиками грузків і кованими, базарними, не ширвжитковими гачками. Калабухи прикорму було кинуто у відомі йому ями під гладінню спокійної, поки що темної води широкого плеса, де течія Псла майже не відчувалася.
— То дурне діло — кидати поплав на течії, та й не ті в мене нині руки, щоб шарпати вудлище щохвилини.
Миколі Михайловичу було приємно навчати неофіта премудростей риболовлі. Олег раніше рибалкою не захоплювався, хлопчаком інколи ходив з друзями на Красну, ото й увесь рибальський досвід. А у Шлика навчився в'язати гачки, добирати поплави, міряти глибину дна, закидати з руки порухом тонкого кінчика вудлища.
Закинувши два кормаки з гачками на глибину, Шлик міцно прилаштовував спінінги, чіпляв дзвіночки і, наказавши не пускати з ока снасті на сома чи сазана, витягав з багажника старенького гумового човника, заправляв його повітрям і вирушав на протилежний берег до густих кущів, веслуючи саперною лопаткою.
Десь опівдні Шлик повертався з уловом, і неабияким. Олегові пічкури і пліточки були мізерією на тлі майже повного садка Миколи Михайловича з підлящиками, великими окунями, бувало й щупаками, що їх він називав дурними, бо зловилися не на блешню, а на лугового черв'яка.
Юшку Шлик варив сам, Олегові доручалося тільки вогнище. Сідали біля складаного столика на брезентові стільчики. Біля миски з вареною рибою тулилася мисочка з саламуром, заправленим помідорами, а юшку Микола Михайлович наливав у здоровецькі сталеві кухлі, попередньо освятивши вариво ложкою горілки.
— Навіщо? — спитав Олег, уперше побачивши цю процедуру.
— Для дезінфекції, — серйозно відповів Шлик, а потім усміхнувся. — Традиція, мій юний друже. Так робив мій покійний добрий знайомий. На риболовлю він їздив тільки заради того, аби побути на природі з товариством. Не брав із собою ані снасті, ані харчів. Зате пляшок — скільки душа бажала. Бувало, виїдемо на вечірній кльов, табір облаштуємо, вудки закинемо, а він сидить при столі й чекає, коли геть споночіє і ми зійдемося на вечерю. Тоді розкошує при розмовах і горілці. Вранці, ледве розвидниться, він уже біля столу — похмеляється. Далі спить до обіду, потім знову — коло чарки. Скінчаться запаси оковитої — нудьгує, никає берегом, наче хмара восени, аж поки не почне всіх смикати, мовляв, горілка скінчилася, то й робити на рибалці нема чого — який смисл? Що найцікавіше — у місті, на роботі, ніколи не бачили його хмільним, а на "пленері", як висловлювався, давав душі відпочити. Царство йому небесне.
Вдень, при обіді, Микола Михайлович випивав чарчину-другу, а при вечері міг дозволити собі більше. Отоді Шлик мав звичку розлого погомоніти про глобальні проблеми. Микола Михайлович ніколи не бував категоричним, коли висловлював свою думку чи про всесвітнє потепління, чи про керівників держави, чи про перемоги й поразки Богдана Зиновія Хмельницького, збройні і дипломатичні. Але коли заходилося про розхитування національної незалежності — був категоричним. Діставалося тоді всім: президенту, міністрам, чиновникам обласного і міського рангів.
При Шлику і тут, на березі Псла, був транзистор, і Микола Михайлович не стомлювався коментувати повідомлення новин, та ще й так, ніби його коментарі чують прем'єр-міністр, президент або хтось із велемовних депутатів.
Коли якось Олег зауважив, що, на жаль, ущипливі репліки Шлика не доходять до тих, кого вони стосуються, Микола Михайлович подивився на молодшого колегу, як шкільний учитель на вискочку-школяра.
— Я, голубе, не до них звертаюся, а до себе. І до тебе, якщо хочеш. Ваше покоління здається мені надто інертним, скептичним, чи що. Ніби вам байдуже, що і як у нашому домі. Мовчите, вважаєте, що політика — нікчемна справа, і втрачаєте свій шанс. Спритники пошиють вас у дурні — й оком не змигнете. Та вже пошили.
Олег не стримався.
— Не тільки нас. Мені здається, даруйте, звичайно, Миколо Михайловичу, що досвід саме вашого покоління, та й попередніх, не дає вам аж такого права судити. Вам довелося через таке пройти — не дай і не приведи.
Гардеман замовк, шкодуючи, що хлюпнув бензину вогонь. Шлик довгенько мовчав, крутив у руках суху гілочку верби, потім кинув її до стомленого, але ще яскраво-рожевого багаття.
— Не судіть, то й вас не судитимуть… Що ж, справедливо. Досвід мого покоління справді гіркий. То тільки люди з паралізованими мізками можуть волати до минулого: "Вернись!" Мені шкода моїх ровесників, яких виводять на мітинги сучасні спекулянти. Під гаслами, від яких морозом обсипає. У п'єсі Шварца "Дракон" лицар Ланселот звертається до ошуканих: "Я розумію, що вам довелося коритися і жити за приписами. Але навіщо цим пишатися і лізти наперед?" Щось таке, дослівно не пам'ятаю. Так, я мав партійний квиток — життя примусило. Скільки таких було… Та у бруді не валявся, паскудних листів не підписував, гасел не викрикував. Знаєш, колись я знімався на телефільмі, фільмували новелу гарного письменника, то він таке казав, я запам'ятав: "Ніхто не осмілиться кидати камінням у в'язнів Освенціму чи Заксенгаузену, то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соцреалізму. Чи не краще помовчати в жалобі і скорботі". Йшлося і про нашу акторську братію, не тільки про колег цього письменника. Про весь народ ішлося…
Шлик замовк надовго. Олег теж мовчав. Він не міг сказати самому собі, що аж надто перейнявся сказаним, що розуміє Миколу Михайловича так, як тому, вочевидь, хотілося б, але й бажання сперечатися чи опонувати старому вже, що не кажи, чоловікові, не було. То більше, що так само, як і Микола Михайлович, він уважав: не тими рейками рушила Україна, кожен новий стрілочник, як хотів, переводив рух з колії на колію, і тепер здавалося, що це імітація руху вперед, а насправді — якесь кружляння невидимим колом. А щодо інертності свого покоління… Він міг би дещо оповісти Шлику про свої намагання бути корисним державі (хоч би як це пафосно звучало, були такі думки) не тільки своєю роботою в театрі, а й у громаді. В Галичині він вступив до молодіжного осередку однієї радикальної і справедливої, як йому ввижалося, партії, ходив на зібрання, агітував під час виборчих перегонів. Йому, східняку, щоправда, здавалися трохи дивними молоді галичани, які настільки ревно виконували свої обов'язки, так гаряче агітували, що, здавалося, абсолютно віддані і кандидату, за якого готові були в огонь і воду, і програмі, що її пропонувалося людям. Коли ж ставало ясно, що кандидат програє, що виборці не повелися на голослівні запевнення і обіцянки — ставали мало не опонентами ідей і персон. І ще Олегові була неприємна внутрішня боротьба між молодими людьми, розмови і обмови позаочі. Списувати це на ментальність "західників", як невідомо чого повелося, він не хотів, хоча й мав підстави.