Поволі повертаючись у реальність, Олег побачив, що вже близько до кінця поїздки, треба зібратися, вдягти звичну маску нейтрального пасажира і забути щойно згадане.
Театр, всією своєю купецькою величчю поставши на широкій площі й заволодівши нею, давно ніколи й нікому не був цікавий, невідомо, як і в який спосіб розповсюджувалися квитки, але якимось дивом театр виживав.
На прохідній Олег сказав про Марію Іванівну й Степана Степановича адміністраторці, яка мала ввечері хазяйнувати, зустрічаючи публіку.
— Я вам ще нагадаю.
— На пам'ять не скаржусь, — усміхнулася адміністраторка. — Це хто ж такі?
— Мої квартирні хазяї.
— Це що ж? Контрамарки замість квартплати?
Мала ще той язичок. Вона давно накинула оком на Олега, але той ніби осліп. Діні Макарівні велося зле у сімейному житті. Чоловік став байдужим, ніби йому сто літ, торкався її так нечасто, що можна було запідозрити його в невірності, але все було простіше: начитався якоїсь кришнаїетської літератури. А Діна Макарівна мала гарячу кров.
— Спасибі вам, Діночко, — масляно всміхнувся Олег.
— Спасибі не відбудешся, — загадково сказала адміністраторка. — Тобі телеграма. Там, у канцелярії.
Це був третій театр у його акторській кар'єрі. Після лаштунків першого, післястудентського, столичного, де у третьому, допоміжному складі Гардеман витримав заледве рік, Олег відбув один галицький театр. Через чотири роки вирвався звідти у безвість, бо не було пристойних ролей, не було серйозного ставлення його колег до професії, режисери мінялися надто часто.
Студентами вони з однокурсниками, геть зовсім молоді, амбітні, бігали на кіностудію — а раптом пощастить. ВВ їм не заважав — ніхто не знає, де чекає людину удача, коли ж ідеться про акторську братію, то тут і теорія ймовірності безсила.
Якось Олега зауважив асистент режисера групи майбутнього фільму з невиразною робочою назвою "Подорожній".
— Як ваше прізвище? — поцікавився асистент і занотував почуте у дешевий блокнот із спіраллю, що тримала вкупі аркушики канцприладдя. — Прийдете завтра на фотопроби. О дванадцятій влаштовує?
— А яка роль? — наївно спитав Олег.
Асистент почухав кульковою ручкою за вухом.
— Роль? Гм, роль… Фотопроби завтра, а не роль. Не спішіть попереду батька…
Олег проковтнув пілюлю, одначе напівжартома напівсерйозно запитав:
— А можна прийти з дівчиною, вона теж студентка театрального?
Тоді їхній з Ольгою роман був у розпалі.
— Будь ласка, — відповів асистент, знизавши плечима. — Тільки врахуйте, фотопроба — тільки для вас. У фільмі єдина жіноча роль, і вона — за московською зіркою.
ВВ, якому гнівно сповідався Олег, лаючи підхід кіношників до їхньої професії, вислухав студента і сказав:
— Якби ви мали потворну чи якусь оригінальну зовнішність — вас запам'ятали б. Може, взяли для епізоду. А так — вродливець, статурний, до того ж молодий герой-коханець. Таких навколо студії більше, ніж довженківських яблунь у студійному саду. Не ображайтеся. З вас — добрий студент. Набивайте гулі. Вчіться перевтілення. Тисячу разів казав усім, і тепер скажу вам персонально: обрали важку професію. Не витримаєте — покиньте. Краще раніше. На кого вкаже перстом доля: "Ти обранець!" — не знає ніхто. Та й не вірю я у паранормальність таланту. А от у роботу, щоденну роботу над собою — вірю. І в потребу у меті.
ВВ замовк, пожував губами.
— Ви даруйте, Олеже, задовгі промови набридають. Забудьте. І на кіношників не ображайтесь. Вони людину з вулиці зроблять явищем, а потім викинуть, обнадієну, на смітник. Там своя специфіка. Справжній актор мусить мати академічний вишкіл. І працювати в театрі. Це — правило. Про винятки не йдеться.
Вони стояли в коридорі інституту, біля вікна. За ним пролітали білі мухи грудневого снігу.
ВВ витягнув пачку "Біломора". Це означало кінець аудієнції. Одначе ВВ не пішов до курилки. Придивившись до кволого снігопаду, раптом усміхнувся.
— Грошенят заробите на ялинках, не переймайтесь…
4
В обласний музично-драматичний театр з солідним мистецьким минулим Олег Гардеман потрапив після кількох місяців безробіття. Звільнившись із галицького закладу культури, він подався до Києва, звернувся по допомогу чи пораду до декого із однокурсників, які прижилися на сценах провідних столичних театрів і повільно, але надійно робили кар'єру. Порад було достатньо, а от реально допомогти колишні однокашники просто не могли. І не тому, що не хотіли чи були байдужі до долі колеги: ще не мали тієї ваги й авторитету, котрі потрібні, аби прислужитися у такій серйозній справі, як працевлаштування, а хоч би й на другорядній столичній сцені.
І все ж Олег недаремно приїхав до Києва. Один іх комбатантів, оповідаючи за чаркою оковитої всілякі театральні плітки, раптом згадав їхнього інститутського наставника і ляснув себе долонею по лобі:
— Слухай, Олеже, ти ж знайомий з удовою нашого ВВ?
— Як ми всі.
— Зайди до неї. Тетяна Сергіївна півміністерства культури знає. А раптом? Потелефонуй, їй-Богу. Корона з тебе не звалиться.
— Незручно.
— Дурниці. їй буде приємно, що не забули ні ВВ, ні її. Отак, просто зараз, телефонуй, домовляйся про зустріч. Ти ж у любимчиках ВВ ходив, вона напевно пам'ятає.
Товариш підсунув Олегу коробочку мобільного телефона.
Тетяна Сергіївна прийняла Олега гостинно, ніби не такого й далекого родича, напоїла чаєм з домашніми тістечками. Смак горіха й мигдалю потім довгенько переслідував Гардемана. Дізнавшись, що Олег підночовує то в того, то в того, запропонувала ночувати у кабінеті ВВ, доки буде в Києві.
— Повноцінного квартирування запропонувати тобі не можу, бо мене днями де тільки не носить, а притулок на ніч — будь ласка.
Вона й раніше, на відміну від чоловіка, зверталася до його студентів на "ти", коли вони збиралися на посиденьки, запрошені ВВ. То були своєрідні майстер-класи — там, у Галичині, роздратований дебільним "новаторством" чергового режисера-варяга, Олег не раз згадував їх, певно, не забулися ті години й іншим студентам.
Олег нагадав про ті гостини Тетяні Сергіївні.
— Так, я пам'ятаю. Ви всі були милі і завжди голодні. Два роки, як нема Вені… Я вас бачила на похороні. І на поминках з Ольгою. Знаю, що в неї все гаразд. А в тебе, виходить, не дуже… Що ж, спробуємо постукати у деякі двері.