— Взагалі-то Шекспір. А у п'єсі — негідник. Едмундом звуть.
— Не ти, випадком, його показуватимеш? Олег усміхнувся:
— А якби, то що? Вигнали б з дому?
— Та хоч свиню грай, аби лиш у хаті не смерділо.
— Ви скажете! Ні, Степане Степановичу, я його брата граю. Він — незаконний син, а я — законний. Там я за правду стою, кривду терплю, навіть юродивого вдаю. То прийдете?
— А ще хто там грає? Король хто?
— Лір, як завжди, народний артист, єдиний і неповторний Салунський.
Олег підвівся, набрижив чоло, ввібрав голову в плечі, перемінивсь на виду, ніби постарівши вмить років на двадцять, і задекламував:
— … Закуй лиш гріх у злато —
І поламався правосудця спис.
Немає винних на землі, нема —
Я вам кажу: скляні купивши очі,
Вдавай, як ті політики безчесні,
Що бачиш те, чого не можеш бачить.
Олег витримав театральну паузу, потім перемінився на виду, засміявся і знову сів на лаву.
— Оце вам король Лір. Михайло Кононович Салунський. Схоже? Ви ж, здається, його знали? Тобто, знаєте?
Степан Степанович не виявив жодних емоцій, хіба що очі ніби зблиснули проти сонця, що викотилося з-за даху будинку повним своїм кружалом.
— Та було, стрічалися. Давненько, правда, ще тоді, коли Степан Бобир у героях ходив, скрізь був запрошений. Добре співав Салунський після чарки. І ніколи не заводив отих пісень, що з ранку до вечора по радіо лящали. "Мой адрес — не дом и не улица…" Пам'ятаю, після якогось пленуму обласного, як заведено було, поляну накрили в гайочку, подалі від людських очей. Ну, й без артистів, співаків не обходилось. Питання на пленумі було так зване ідеологічне, про інтернаціоналізм ішлося, якісь прояви націоналізму засуджували. Де вони їх знаходили, оті прояви, мабуть, добряче шукали чи не під землею… Ну от, коли вже після причащання й доброї їжі на співи потягло, Салунський — він мене тоді на ім'я прозивав, і я йому "Мишко" казав — урізав "Б’ють пороги". Мабуть, начальство партійне раніше ніколи не чуло, та й Тараса Григоровича навряд чи читало як слід, бо спочатку сиділи з блаженними пиками, аж поки дійшло, що й до чого. Засовалися, фізії набурмосили, а Михайло захопився, не бачить, що з начальством коїться, і веде собі до кінця: "От де, люди, наша слава, слава України!" Голос мав такий, що вовки ховалися. Доспівав, переможно глянув довкола і знітивсь: начальство поодверталося, пахолки біля них, як мошва, в'ються, ніхто чарки Михайлові не підносить і не дякує. Змикитив він, що не туди заїхав, та вже пізно. Гадаєш, перелякався? Ані Боже мій. Крутнувсь на каблуках і як вріже "Широка страна моя родная…" З гулянки ми разом їхали, вже геть хороші, то він мені бувальщину розповів чи, може, побрехеньку про білоруського партизана, знану людину, письменника, до якого претензії були у начальства, мовляв, ігнорує керівну й так далі роль партії. Мали йому на зборах прочухана влаштувати. Він про те прознав і, як тільки судилище почалося, вийшов без запрошення на трибуну, врізав хвалебного вірша про партію і переможно пішов до зали на своє місце, щоправда, не втримався і кинув у президію: "Мене голими руками не візьмеш!" Реготав тоді Михайло і приказував: "Чим я не партизан!"
Олег не пам'ятав, аби Степан Степанович так енергійно і розлого виголошував монолог, здебільшого відбувався двома-трьома фразами. Вочевидь, спогад зачепив по-справжньому.
Степан Степанович і сам, мабуть, відчув неприродність свого багатослів'я, кашлянув і вже зовсім іншим, беземоційним тоном відкоментував власну словесну повінь.
— Розбалакався, як перед смертю. Старий геть став.
— Та тю на вас, — не втримався Олег. — Скажете таке, що й на ворота не вчепиш. Сто літ вам жити і не тужити.
— Щось мало даєш, мені вже до ста не так і далеко, — всміхнувся Степан Степанович.
— Тоді живіть уволю, скільки самі схочете.
Степан Степанович подивився на Олега, як на прибульця з космосу, та й сам квартирант відчув незручність.
— Давай, хлопче, не будемо Господа дратувати словесами. То не наша парафія — кому скільки судилося, то так і вийде, хоч круть, а хоч верть.
Аби якось вибратись з манівця на нормальну дорогу, Олег перегодом сказав:
— Жодного разу не чув, як Салунський співає. Хочете Михайла Кононовича побачити?
— Та чи він мене пам'ятає… Стільки літ минуло. І чого б ото я нав'язувався.
— Не те кажете. Після вистави за куліси заходьте, вас проведуть, а там видно буде, що і як. Згода?
Бобир підвівся з лави, дивився кудись — можливо у минуле, а може, нате, як розліталися ластівки.
— Попитай Марію Іванівну. Як вона не проти…
— Квитки у адміністраторки — у будь-якому разі. Моє прізвище назвете, вас проведуть до зали.
3
Аби дістатися театру, Олег Гардеман мав пройти дугою вулиці повз сусідські приватні будинки аж до нового житлового масиву, де ще тривало будівництво кількох дев'яти-і дванадцятиповерхівок, уже останніх, під якими остаточно мали бути поховані залишки величезного заливного лугу, що став жертвою навальної урбанізації, котра простягла свої мацаки на далеку патріархальну околицю обласної столиці.
На кінцевій зупинці автобуса і маршрутних таксомоторів о цій порі було малолюдно, не густо й покупців на базарчику, що ним полегшив своє існування народ, відірваний від величезного торговиська у центрі міста, де можна було придбати майже все — від норкової шуби турецького розливу до раків з місцевої річки.
У маршрутку сіло з десяток пасажирів. Водій не дуже хотів рушати, аж поки блондинка з ризикованим макіяжем ("Бойове фарбування", — краєм ока зачепив її Олег) не виголосила коротку енергійну промову.
В дорозі думається про всяке, буває, й ні про що — так дивишся у вікно, рух заколисує, пролітають зустрічні машини, відкочуються назад будівлі і крони дерев, заходять і виходять пасажири, і ти на якісь десять-двадцять хвилин почуваєшся майже безтілесним і бездумним обсерватором процесу руху, вільним від обов'язків і справ, що внезабарі заберуть тебе у своє неминуче коло.
Олег спершу почувався саме так, вільним і безстороннім спостерігачем, а потім, невідомо чому і як, налаштувався на думки, котрі вряди-годи навідували його, вимагаючи не так відповідей, як усвідомлення нинішніх реалій його існування.