Очі Олександра Івановича звикли до напівтемряви, він уже бачив тьмяні бинди ярусів, оздоблені ліпленням, що давно вимагало альфрейних робіт, ряди крісел, оббитих ще пристойної свіжості темно-зеленим оксамитом, і там, удалині, важкі зморшки такої ж за кольором масивної завіси.
Геть — так йому на мить здалося — відійшли кудись ті думки, що ними він ділився і з дружиною, і зі Стасом Петровським, нікчемними видалися пов'язані з постановкою надії на якісь переміни у долі режисера провінційного театру.
Зараз йому хотілося лише одного: аби отой колективний велетень, що невдовзі заповнить цю таємничу печеру, перейнявся дійством на сцені, повірив у те, що перед ним не притрушені пилом століть химерні персонажі, а живі люди, котрі так само, як і ті, хто живуть нині, страждають, вірять, люблять насправжки, що сутність людська, потаємні пружини почуттів і діянь не змінилися від часів далекої епохи Шекспіра, незважаючи на переміни, котрі сталися з людською спільнотою.
Олександр Іванович, одначе, паралельно з тими невтішними і безжальними думками, котрим дав на якусь хвилину волю, все ж не віддався до кінця гіркому фаталізму. Що б не було, йому все ж хотілося, аби робота ця не стала прохідною, аби її помітила і відзначила критика, аби він міг хоч на якийсь час відчути в руках отой маршальський жезл, що про нього поблажливо-іронічно казав Стас, коли Петриченко вмовляв художника взятися за "Ліра".
"Справді, — усміхнувся сам до себе Олександр Іванович. — Мав рацію Стас, усе ніби перед Аустерліцом. Тільки ким я буду опісля — Наполеоном чи Олександром?"
Петриченко-Чорний залишив залу, пішов до себе, наказавши собі ні про що глобальне не думати. Біля кабінету його чекав асистент, не першої молодості колишній актор, котрий, як він сам казав, вчасно переконався у відсутності в нього тих даних, що дають підстави для честолюбності, без якої актор — порожне місце. Але театр він любив, більш за те, не мислив себе поза ним, отож і обійняв асистентську посаду. "Талану нема, а їсти ж хочеться", — інколи повторював він почуту ще в студентські часи фразу підпилого поета — відвертість, рідкісна для людини, що обрала творчу діяльність професією.
— Щось не так, Михаиле? — спитав Петриченко, придивившись до кислої фізіономії асистента.
— Та ні, що ви. Все гаразд. Костюми готові, гримери на місці.
— А чого такий… ніякий? Світло, звук — там порядок?
— Порядок. А щодо мене вам здалося, Олександре Івановичу.
— Ну, тоді йди поглянь, як там актори.
— Ще ранувато. Через півгодини зберуться.
— Ні, ти все-таки якийсь не такий. Може, коньяку? Для бадьорості?
— Дякую. Чарка — після. І без неї голова обертом іде.
— Ну, гляди, Михаиле. Як гадаєш, будемо зі щитом, чи…
— Хай ворогів наших на щиті носять. Тьху, тьху, щоб не наврочити. Все має бути достойно.
Актори не мали звички приходити задовго до початку, але ніколи не запізнювались так, аби потім у передстартовій лихоманці забути щось суттєве — чи стосовно костюма, а чи гриму.
Звична суєта, помножена на першу з'яву перед публікою в новому спектаклі, не ставала метушнею, вона була внутрішньою проблемою кожного з акторів, хоч би яким професіоналом він був. Хвилювання тією чи іншою мірою торкалося і ветеранів, і молодих акторів, але, боронь, Боже, виявити хоч якісь ознаки, це вважалося моветоном.
Михайло Кононович Салунський прийшов удруге до театру за дві години до початку вистави. Його трохи турбував зранку шлунок, але після прогону відпустило. Жив він неподалік, отож не мав тих клопотів, що були у колег, котрі мешкали значно далі: їм відпочити після прогону не випадало.
Сидячи перед великим дзеркалом, Михайло Кононович позирав утисячне на своє обличчя, повнувате втомлене лице літньої людини, і думав про те, як швидко проминули літа, лишивши по собі незворотні зміни. По краях дзеркала, у металеві загини, що тримали шкло, ним самим було припасовано фотографії п'ятдесяти, сорока, тридцяти, двадцятилітньої давності. Там були різні Михайли — старшина артилерії, зовсім юний, виструнчений, з медалями на гімнастерці; актор-початківець самодіяльного військового театру у Східній Німеччині; Сірано де Бержерак — з цієї ралі почалося сходження Салунського, визнання його як актора; кілька фотографій, які засвідчували його ролі в національній класиці.
Не чекаючи допомоги, Михайло Кононович почав накладати на щоки тон і грим, аби прибрати їхню зайву опасистість — ну, хіба повірить публіка стражданням короля при такій об'ємній мармизі?
— Їсти треба менше, — сказав Салунський своєму дзеркальному двійнику. — Стаєш схожим на Черчілля, неподобство!
У двері постукали. Не дочекавшись дозволу, увійшов Микола Шлик.
— Ти чув? — змовницьки спитав Микола Михайлович. — Директор замовив зальчик банкетний. Не знаєш, чого це він розщедрився?
— Не знаю, але здогадуюсь і вітаю. Шкода, що пізненько. Як гадаєш, сидітимемо чи фуршет?
— Мені все одно. То про що ти здогадуєшся?
— Начальство буде — це раз, московські гості — це два, преса — це три. Шуму — на всю театральну Вкраїну.
— А чом би й ні? Тільки ти як собі хочеш, а я й досі толком не втямлю, чому саме Шекспір? Чому "Король Лір"?
Салунський приміряв на свою кучмату голову перуку з плішнею і довгим сивим волоссям.
— Е-е, Миколо, не блазнюй, дорогий мій блазень, усе ти тямиш. Хоче Петриченко, аби публіка і критика вловили, що стара п'єса накладається на наші недолугі дні. Оце й усе.
— Ти гадаєш, саме так сприймуть люди? Але ж… Шекспір — не Куліш, що не кажи…
— Розтин покаже, як жартують лікарі.
У закулісному закапелку рипнув старезний диван. Олег Гардеман прокинувся, зачувши чиїсь важкі кроки десь поблизу. Підхопившись на ноги, він притьмом глянув на японський годинник, куплений ще у студентські роки на барахолці, які цвіли тоді по всій Україні. Могло бути, що годинник цей крадений — надто колоритний вигляд мав продавець з наколкою, видною крізь тонку тканину теніски; а могло бути, що блатного виду здоровань перепродував партію зарубіжної штамповки, придбаної в Одесі у морячків за безцінь. Мабуть, справедливою була перша версія, бо ось уже років десять годинник працював бездоганно, лише міняв таблетку-батарейку, що підживлювала електронну плату.