Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. "Що тут робиш?" — спитав його майбутній грізний завойовник. "Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?"
Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство бачиться мені, ніби болото, в яке я щоразу падав, і потопав, і ледве вибехкувався з твані, а потім знову падав і потопав — ні, це зовсім не була рожева ідилія, від якої в старих писунів при згадках тече солодка слинка. Моє дитинство — це був purgatorium, тобто чистилище, і я впевнений, що кожен із нас у цю пору пожинає ниву гріхів, а не пахучих квіточок — принаймні будьмо чесні!
Почав це писання, щоб розчинити двері свого "я", а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: "Туалету нєт" (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість "л" "в": ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:
— Хочеш бути в нашій компашці?
— А хто ваша компашка? — спитав я.
— Борис і я, — мовив Михайло.
— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: "Хочеш бути в моїй компашці?" Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.
— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.
Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.
— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!
І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій "компашці".
— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.
— Як убити? — з жахом спитав я.
— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.
— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.
— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.
— А ви що вбивали? — спитав я.
— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.
— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?
Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.
— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.
Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.
— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…
І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.