— Га-га-га! — засміявся Вовка Паразит. — Ми її, як лялечку, вмостили.
— Це тра було мені раньше прийти, — сказав чоловік-барило й попер своє могутнє тіло через залу.
— Лізь, Петь, — сказав Вовка Паразит. — Ти старший, тобі й почот.
Петя зняв кепку, голова його була лиса, як і в чоловіка-ба-рила, тільки зовсім червона.
— Я то старший, — сказав він непевно, — але хай перший Юрка лізе.
— Давай, Юр, чеши! — показав щербаті зуби Вовка Паразит. — Ти не пйош і не куриш.
Юрка Ворона несміливо підійшов до драбини й почіпав її рукою.
— Лізь, ми потримаємо, — сказав Петя.
Юрко поліз. Всі задерли голови. Глибока тиша раптом запала в залі. Чутно було тільки, як потріскує під Юрком драбина.
— А люка як відчиню? — спитав він, коли доліз до середини.
— Натиснеш і зсунеш убік, — мовив Вовка Паразит.
Юрко поліз далі. Чоловічок із заячою губою підступив ближче і задер голову й собі.
— Шо, гражданін, інтересно? — добродушно спитав Петя.
— Так, — сказав чоловічок, дивлячись благими очима. — Але мені вас жалко…
— Себе жалій, а не нас, — показав щерблені зуби Вовка Паразит. — Мо’, з нами полізеш?
— Ге-ге-ге! — засміявся Петя, а його підтримав Вовка Паразит, — То шо там, Юр?
— Я січас, — відгукнулося згори. Юрко натис головою на люка та обрежно його зсунув. — Порядок!
Схопився за край люка й підважився. За мить зник.
— Тепер ти, Петь! — сказав Вовка Паразит. — Я потримаю.
Петя поліз і собі. Ліз повільно, випробовуючи кожен щабель.
— Лізь із нами, гражданін, — іронічно сказав Вовка Паразит.
— У мене діла, — відповів чоловічок з благими очима і з заячою губою.
— У всіх діла, — мовив Вовка Паразит і виплюнув на підлогу недопалка. — Да, голова чось макітриться. Вчора я так урізав, що й сьодня макітриться. Літра два садонув…
— Так, — сказав чоловічок. — Я знаю…
Петя доліз до люка, підтягся на руках і зник у проймі.
— Теперички моя очиридь, — зітхнув Вовка Паразит. — Потримаєш драбину, гражданін?
— Так, — сказав чоловічок. — Я й прийшов сюди для того, аби вам допомогти.
Вовка Паразит поліз. Він ліз і сопів. Драбина порипувала, внизу стояв чоловічок із заячою губою і обома руками ту драбину тримав. Вовка Паразит зупинився на півдорозі.
— І ніхто не напише, — проспівав він, — і ніхто не згадає… Лізь із нами, гражданін, — показав він зуби. — Буде компашка для карт.
— Ні, — сказав чоловічок. — У мене діла.
Вовка Паразит поліз далі. Рипіла драбина. Вовка дістався верху і так само, як його приятелі, зник у виямі. Чоловічок ще дивився якийсь час угору: в люк світило синє небо. Чотирикутний вирізаний шматок неба, що сяяв неземним світлом, від якого в чоловічка із заячою губою аж сльози на очі вибивались.
Він одпустив драбину, подивився собі на руки і витер їх об штани.
— Я б із вами поліз, — сказав він, і його голос з виляском відбивсь од стін, хоч говорив він неголосно, — але в мене справді діла. Я не закінчив садити виноград… Ну, і ще там дещо…
Ще раз зирнув у чотирикутну пройму: сяяло в ній безмовне, безконечне, вічне небо. Сяяло неземним світлом, рівним, непалахким і, здається, також вічним. Чоловічок опустив голову і, обережно ступаючи, пішов із зали. Великої, порожньої, недавно побіленої й насвіжо отинькованої, в якій навіть його обережні кроки віддавалися луною із прихлипом. Підійшов до вхідних дверей і обережно їх розчинив. Двері голосно зарипіли, і чоловічок боязко завмер. Ще раз озирнувся на той осяйний просвіт у стелі і югнув на вулицю — двері з повільним, пронизливим рипом зачинилися.
Посеред порожньої зали стояла височезна драбина. Довкола не було ані душі. Але неправда, був там присутній я. Був я ще малою дитиною, мати моя теж із тих, котрі переходили цю залу, сховалась, як і інші, у внутрішніх дверях, а мене посадила в кутку на малому стільчику-ослінці й звеліла чекати. Отож я сидів і дивився, мене ніхто з тих людей не помітив, зате я помітив усіх. А може, і я спрозорів десь так, як ті люди, пронизані сонячним промінням, що падало з великих вікон, а може, на тому ослінчику я заснув, і все це мені привиділося — не відаю, відаю тільки одне, що тоді мені стало смутно. Бо після того, як зник чоловічок із заячою губою, мені випало ще довго сидіти в тій порожній залі, довго дивитися на світло, що й далі вливалося сюди через люк, але після того, коли робітники сховалися в проймі, ніби щось приключилося. Вже не відчинялися двері, не входили люди, не виходили і з тих дверей, куди поховалися, не з’являлися й робітники, не приходила моя мати, і мені здалося, що я все більше й більше поринаю в дивний сон, у якому мені нічого не сниться, бо нікого й нічого навколо мене нема. Я злякався, схопився на ноги і почав кликати маму. Але голос мій відбивався від стін, хлипала й передражнювала мене луна, і ніхто на мій печальний зов не відгукнувся.
Цей напівфантасмагоричний епізод навіки загус у моєму мозку й до сьогодні не покидає мене, продовжуючи хвилювати відчуттям якоїсь таємниці, якої я не розумів, не розумію і, здається, не збагну ніколи. Але я відав і відаю, що той епізод навіщось був посланий у моє життя, він завжди проявлявся в мені у важкі хвилини. Від того мені не важчало й не легшало, та я знав, що двері можуть відчинитися і в них увійде той чи та, кого я чекаю.
Історія друга.
Чистилище
1
Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.