— Лєнка останнім часом знову почала фарбувати губи, — сказала тітка Ольга. — Але ти їй помади не привіз?
Станіслав мовчки розвів руками.
— Ну й молодець! А про те, що сказала, подумай!
— Думаю, тьоть, думаю! — сказав він.
— Знаєш шо, — спинилася тітка біля дверей. — Ти любиш догодить. Та коли женишся… Своєї жінки не розбещуй. Розбещені жінки казяться. Затям це собі раз навсіда. Жінці тра батога і пряника. Хтозна, чого більше.
10
Тітка Ольга мала рацію, коли поспішала завершити візит, бо під дверима вже стояла тітка Олена, і вони в дверях просто-таки зіштовхнулися.
— О, ти ще тут? — наївно спитала тітка Олена.
— А ти й не знала! — їдко відповіла тітка Ольга.
Отак вони й замістили одна одну.
— Про якого це батога і пряника вона торочила? — невинно спитала тітка Олена.
— Давала мені, тьотю, настанови, як мені вестися з жінкою, коли оженюся.
— Да? — наївно спитала тітка Олена. — Коли б то був пряник!
— А ваш чоловік як до вас ставився? — з усмішкою спитав Станіслав.
— Костя? Коли женився, добренький був. А потому… — вона махнула рукою. — Але це так давно було!
Не сідала, а стояла, дивлячись на сумку.
— Таж сідайте, тьотю!
— Нє, я постою, — смикнула плечиком тітка. — І так цілий день сидиш.
Станіслав витяг пакунка.
— Костюм? — спитала кволо тітка Олена. — Такий самий, як у Ольги?
— Точнісінько, — сказав Станіслав.
— Добре, — безпристрасно озвалася тітка Олена. — Інакше вона його у мене б забрала. Вона й так забирає мою одежу, хоч товща за мене і розтягує! — Тітка меланхолійно дивилась у вікно.
— Чого не сідаєте, тьотю? — здивувався з її поведінки Станіслав.
Тітка підморгнула йому і мотнула головою в бік дверей. Тоді розвернулася і, крадьки ступаючи, до тих дверей рушила. Різко відчинила і визирнула в коридор. Але в коридорі, на превелике її здивування, було порожньо.
— А я думала: підслуховує, — сказала трохи ніяково тітка Олена, всідаючись на стільця. — А чого це вона говорила про твою жінку?
— Радила одружитися, — мовив Станіслав.
— Ох, Стасику! — зітхнула тітка і раптом заторохкотіла зовсім так само і з тими ж інтонаціями, що й тітка Ольга. — Знаєш, чого це вона заговорила? Ну, щоб женився? Це хоче, щоб ти не приїжджав! Не приїжджав і не возив нам дарунків. Прошаками нас обзиває. Лає нас, ніби ми в тебе щось вимагаємо чи просимо. А коли женишся, каже, подаруночки нам і урвуться. І не будеш приїжджати.
Вона замовкла, викотивши жорству своїх слів, і завмерла так само, як перед оцим тітка Ольга, підтисши губки, які були виразніше схожі на сердечко, ніж на куряче гузно.
— Чого б це я до вас не приїжджав? — зчудувався з її логіки Станіслав.
— Такий щедрий, бо ніхто на голові не сидить. І не ґдирає, і не гризе тебе. І твоїх копійок не рахує. А женишся, лавочка закриється. Ольга знає, що каже. Вона дурна-дурна, але як лисиця хитрюща. Злобна, як тхоряка. Пече їй, що всім ото годиш, не тільки їй. Згодна, щоб і сам не гам, і другому не дам. Ти з нею щирий не будь, бо то зміюка!
Виторохкотіла все і церемонно підтисла губки. Бантиком!
— Я вас усіх однаково люблю, — тепло сказав Станіслав. — Таких, як ви є. І подарунки мені вам привозити приємно. І коли б я женився, то цього звичаю не одмінив би.
— Гадаєш? — подивилася на нього тітка Олена. — Ще й як одмінив би. Не зразу, звісно, бо жінка не зразу б і на шию тобі сіла. Найбільше бійся улесливих, Стасику, — то хижачки. Чим більше стелиться, тим більш отрути в писку. Таку бери, що нічого з себе не корчить. Бо та, що корчить, і тебе скоро скорчить. А та, що носа дере, в підстілку тебе оберне. Бо ти мнякий, ноги об тебе витирать буде. А знаєш, що я часом думаю? Це добре, що ти не женишся. І не через подарунки. Це діло таке. Є вони — добре, нема — обійдеться. А тому, Стасику, що ти велика людина!
Знову замовкла, виструнчилася і церемонно підтисла губки.
— А як велика людина, то й родини не повинна мати? — здивувався Станіслав; зрештою, йому була цікава ця розмова.
— Може, я щось дурне скажу, Стасику, — торохтіла тітка. — Але великій людині не можна в малому колотиться. Великі люди, як би сказати, з печаткою на лобі. А це значить — приречені. Це мені ще колись мій Костя казав. Через це в нас не було з ним дитини. Коли б його не вбили на тій клятій війні! Він би був не менш знаменитий, як ти. Ну не зараз, звісно, пізніше.
Тітка проказала це гордо, і Станіслав раптом гостро зацікавився, раніше тітка Олена не заводила про такі речі мови. Більше, про того її Костю він нічогісінько не відав. Ну, був чоловік, одружився з його тіткою, прожили вони кілька років, потім його забрали до війська і вбили. От і все! А виявляється, то була цікава душа!
— Заінтригували мене, тьотю, — сказав Станіслав. — І він мав стосунок до мистецтва?
— Він був поет, — гордо сказала тітка. — Але режимові служити не бажав. Режим розбійників, казав. Ніколи віршів не друкував і нікому не показував. "Я поет, — казав, — із башти слонової кості".
— І вони збереглися, ті вірші? — ще більш зачудовано запитав Станіслав.
— Того й кажу, щоб не женився, — в тітчиних очах постали сльози. — Жінки таких речей не розуміють. А коли кажуть: розуміють — не вір. Їм тільки шмаття і грашки в голові. Щоб повикаблучуватися перед чоловіком. Ми з Настею їх спалили.
— Спалили? — неймовірно спитав Станіслав. — Але ж навіщо?
— Ну да, — спокійно озвалася тітка. — Час такий був. Пам’ятаєш, Марія після війни повернулася. Із заслання. А тоді її знову хапнули. Ну, ми й злякалися і спалили. Все життя про це жалію, але що з воза впало, те пропало.
Знову завмерла, як ідол, і підтисла бантиком губи.
— Дивовижні речі! — видихнув Станіслав. — Бідний Костя! До речі, яке в нього було прізвище?
— Прізвище мало б значення, коли б ми ті вірші зберегли, — рівно й спокійно, не торохкочучи, сказала тітка Олена. — Може, й справді там було щось таке. Велике, чи що — жінки таких речей не тямлять, або вдають, що тямлять. Казав мені: хоче не просто бути віршописом, а великим поетом, як Байрон чи Петрарка. Що мине час, казав, і люди отямляться з того дикого одуру. Тоді й настане його пора, казав. Ось чому кажу, щоб ти не женився. І признаю, Олька має рацію: не треба нас балувати, бо злі ми і заздрісні люденята.