— Я для них, — казала Станіславу тітка Настуся, — домашня господарка — це ніби прислуга. Що їм треба більше і що вони б робили без мене?
Баба померла ще у війну, і Настуся заміняла сестрам матір. Покрикувала на них, розбороняла, коли спалахували дрібні сестринські сварки, варила, прала, прибирала — сестри її боялися і слухались. Саме вона творила в домі лад. Станіслава любила, але була вимоглива, строга, контролювала його заняття, хоч сама в тому нічого не тямила, стежила, щоб він не ходив, як казала, "обдертусом", карала, хоч він загалом був хлопчиком старанним та слухняним, тобто він ніби замінив їй Бориса. Часом, забувшись, вона й називала його Борисом, на що завжди обурювався.
— Я не Борис, а Станіслав!
Дивилася на нього із суворим прижмурцем, ніби шукала, до чого причепитися, тоді зітхала й казала:
— Ти й справді не Борис, а Станіслав!
Казала це крізь зуби, і він чомусь відчував сором, що він не Борис.
Борис же жив у їхньому домі привидом. Не тільки являвсь уві сні матері, але й іншим тіткам, чомусь найбільше тітці Люді, яка серйозно переконувала сестер, що він блукає ночами домом, вона не раз це бачила і жахливо його боялась. Але у снах він тітку Людю не душив, а гладив по голові, оповідала вона, і жалів, називаючи її бідолашненькою і нещасною, — тітка Людя любила себе пожаліти.
Тітка Настя розказувала, що в тридцятих роках щоночі чекала: її арештують і пошлють туди, де пропав Максим, її кілька разів викликали на допити, а врятувалася вона тим, що від Максима відреклась. І не лише офіційно — викреслила зі своєї пам’яті й ніколи не згадувала, вважала, що саме він винуватець усіх їхніх нещасть.
— Чого йому було виставляти ту дурну вишиту сорочку, — казала вона зрідка, коли заходила про Максима мова, — ліпше думав би про жінку й дитину. А то нє, все йому подавай вишиванку, всі в нього неправильно говорять, а треба так і так — от і добалакався! Чи не все одно, як люди говорять? Говорять, як уміють!
Отже, тітка Настуся свого чоловіка невинуватим не вважала, але те, що останнє його слово було берегти сина, її зворушувало. Зворушувало й печалило, бо вона сина не вберегла. В п’ятдесятих роках їй прийшло повідомлення, що Максим загинув невинно; власне, він ніби помер від сердечної недостатності в 1942 році.
— Ніякої сердечної недостатності в нього не було, — категорично сказала тітка Настуся. Сховала того папірця і залишилася так само переконана, що коли б не ті вишиванки і дбання про правильну мову, він би, той дурний Максим, як вона визначала, не загримів би і їх не зробив нещасними.
Ні дядька Максима, ні свого брата у перших Станіславові бачити не довелось, але в домі вони присутні й справді були: у фотокартках, у спогадах, у пам’яті посельців. Це і значить, думав Станіслав, бути привидом у своєму домі. До речі, фотокарток дядька Максима тітка не знищила, лишилося їх, як і Борисових, хіба кілька; у той час фотоапаратів було мало, отож і фотографувалися вряди-годи. Малим Станіславу уявлялося, що люди, зображені на фотокартках, по ночах оживають, зіслизають тінню з фотопаперу і починають ходити по домі, збираючись для бесід, уявно п’ють чай чи вечеряють, читають книги, обговорюють житейські справи і згадують своє минуле. Через це йому здавалося, що вночі фотокартки стають білими листками і лиць на них нема, але досить вмикнути світло, як зображення в миг ока заскакують на своє звичне місце і застигають у заданій своїй позі. І тільки ті, думав він дитиною, образів яких і спогадів про яких у домі нема, ніколи вже у цей світ не приходять, бо вони умерлі не тільки тілом, а й у пам’яті. І хоч він зараз цілком доросла й поважна людина, в якісь особливі хвилини і досі вірив, що це так, як і в те, що побачити привиди може лише людина з тонкою душевною організацією, а може, з розхитаною нервовою системою. Ми, зрештою, всі живемо у світі привидів, колишні люди приходять до нас через історію, розповіді, легенди та спогади і в такий спосіб продовжують існувати й діяти; без них, думав він, ми були б вельми плиткі й уподібнювалися до тварин.
Його кімната розташована на другому поверсі, під дахом, куди вели дерев’яні сходи, і він почув, що по них хтось важко підіймається; очевидно, це була тітка Настуся. Починалися персональні до нього візити, коли приймав їх кожну окремо, і то не лише для вручення особистих дарунків, а й для бесід; так складалося, що кожна прагнула розповісти йому про свої проблеми й претензії, чи, як-то кажуть, вилити душу, хоч його місія в цьому акті завжди була пасивна: слухати й притакувати. Але тітки й не прагли, щоб він втручавсь у їхнє життя, когось із кимось мирив, за когось проти іншої поставав, тітки в цьому були делікатні й потребували слухача і мовчазливого співчуття. Дивно лишень те, що тітка Настуся не дочекалася, коли він подасть знак, що прокинувся і вже може її прийняти, — цього разу вона чомусь поспішала використати своє право першої і старшої. Він встав із ліжка і сів у старого, потертого й потемнілого фотеля. У двері обережно постукали, вони привідчинилися, і в прочілі з’явилося важке, вольове, з підгарлом обличчя тітки Настусі із чималою бородавкою між брів.
— Не спиш? — спитала вона найдобродушніше. — А я думаю: турбувати тебе чи ні?
— Заходьте, заходьте! — сказав Станіслав і звівся, щоб привітати тітку.
Важко перевалилася через поріг і впустила свої тілеса на стільця, який застогнав і зарипів під її вагою. Станіслав розстебнув дорожню сумку, де було складено індивідуальні подарунки для тіточок, і вийняв горішнього пакунка — подарунки в нього було складено "за ранжиром", як він жартував.
— Так нас балуєш, Стасику, — сказала тітка Настуся, із задоволенням приймаючи пакунка. — Не варто на нас так витрачатися, ми вже старі й потреби наші малі. Що тут? — спитала швидко.
— Відріз на плаття, — сказав Станіслав.
— О! — вигукнула тітка. — Завжди здогадуєшся, що мені треба. Моє вихідне плаття, сам бачив, уже соромно вдягати.
Тітка любила тканини барвисті у велику квітку, і цей смак у неї не порушився і в старості. Швидко розгорнула папір і зирнула на тканину: була якраз така, якої сподівалася. Одежу тітка собі шила сама, для цього в домі трималася стара зінгерівська машина, отже, тітка матиме невдовзі задоволення засісти за неї. Шила із захопленням; до речі, не лише в часи меланхолії, що вряди-годи її долала, але і в час шиття переставала займатися домом — це мали переймати сестри.