Другий акт ритуалу — поїздка з тіточками на таксі. Добре знав, що так вони їздять тільки в час зустрічі з ним і для них це свято, тож усі дружно посунули на зупинку таксі, де треба було взяти не одну, а дві машини.
Сонце вилискувало в калюжах привокзального майдану, і чи від того сонця, чи від особливого настрою зустрічі та й погоди (вона швидко змінювалася — дощ на сонце) обличчя в тіточок були осяяні і наче виблідлі. На щастя, черги на таксі не було, нещодавно підвищили за них ціну вдвоє, і клопоту з цим Станіслав не зазнав. Із ним сіли старші тітоньки, тобто Настуся, Марія та Людя зі своєю паличкою; близнята, Броня з Вірою юрмилися коло другої, всі щось безладно гомоніли, а він раптом зирнув на вулицю, що йшла вбік від вокзалу, порожню, заставлену старими липами, із тремтливо-синім повітрям у проймі — його душі торкнуло невідь-чому тонким і чудовим од печалі болем. А може, й не болем, а провідчуттям утонення у світ, де його ніхто не знає, ніхто не дивиться на нього захопленими очима, ніхто не говорить йому порожніх компліментів; світ, де є він, його рідня, оці тіточки, де сам стає звичайний і буденний і де не має ніякісінької ціни та значення його білчане колесо, бо непотрібне воно й зайве в цьому затишку осібних будинків, де ростуть яблука, трава, світить сонце, пашіє пишно зелень, а повітря може стати отаким тремтливо-синім і напрочуд прозорим.
Небо не було чисте, половину його покривала хмара, що розкинула навсібіч розчухрані крила, хмара мала важкий їдко-синій живіт, з якого щохвилини міг полити дощ. Станіславові захотілося поїхати тією порожньою вулицею із старими липами, але тітка Настуся вже віддала владним голосом наказа шоферу їхати в бік центру, тобто вулицею, де було набудовано два ряди нечупарних п’ятиповерхових коробок — весь простір перед ними був покритий безліччю автомобільних дахів. Тіточки в машині не балакали, а мали непорушно-застиглі обличчя; Станіслав це знав, хоч сидів біля шофера і до тіточок не озирався. Дививсь у вікно, за яким миготіли знайомі й незнайомі будинки, на небо із розколошканими хмарами і дерева на ясно-синьому тлі, й від того в ньому почала зароджуватися ніким не написана музика. Таке почуття пробуджувалося завжди, але його місія — відтворювати музику вже написану, апробовану, вивірену, якій завжди можна надати свіжого звучання, а отже, нового життя; він не раз говорив у товаристві, що ліпше бути талановитим відтворювачем, ніж бездарним створювачем, адже бездарна музика — вбивця справжньої; але в ньому не раз виникали пасажі чи етюди, які програвав в умі, — мистецтво, як він визначав, для себе. Дорожив цим мистецтвом і вважав його справжнім, адже було воно не на продаж; відверто кажучи, записувати він боявся, щоб не збаналізувати оці таємничі, може, й святі пориви, які в його душі все-таки творяться. І хоч чудово знав, що великі виконавці: Бах чи Шопен, чи Ліст, чи Рахманінов, були й великими творцями, але дозволяв собі, як казав, "розкіш егоїзму", що приносило йому заразом задоволення і невдоволення, віру в себе і невіру — це й утримувало, щоб не ставати в ряд із бундючно-надутими колегами, тобто не погасати. Отож і зараз прийшла до нього така музика, від чого на серці стало по-весняному тепло, адже відчути подібний настрій, в’їжджаючи в рідне місто, — це пізнати сокровенне, яке на публіку не виставляється. Тому захотілося, щоб довше тривала ця поїздка через рідне місто, щоб пострілювали в нього із численних калюж осяйні спалахи і щоб відчувати за спиною непорушну застиглість своїх тіточок. Але відстані в малих містах невеликі, таксі незабаром завернуло на вулицю, де вже не було інтенсивного руху, тоді ще в меншу, майже завулок, і зупинилося біля штахетчатої хвіртки, за якою між зелені саду проглядав старий будинок із навислим дерев’яним ґанком; будинок, у якому колись побачив світ.
"Ось моя гавань на кілька днів", — подумав Станіслав і вискочив, наче юнак, із машини. І миттю був оточений сонмом захоплених, усміхнених і збуджених тіточок. Вони захотіли, щоб він пішов у хвіртку перший, але він галантно поступився.
— Цього року наш сад страйкує, — сказала поважно тітка Настуся. — Яблуні порожні й ані сливки.
Сад був старий і вже давно не родив. Ніхто, ясна річ, і не збирався його оновлювати, зрештою, в старого саду більше принади, як у молодого.
— Мені це байдуже, — сказав він. — Аби був сад!
— Я давно казала, що треба зрубати і засадити нове дерево, — мовила тітка Марія.
— Тобі усе рубати, все нищити! — обурено пропищала тітка Людя, і її маленьке личко аж побуряковіло.
Сад був не лише старий, але й занедбаний, зарослий здичавілою малиною, травою та бур’янами, по кутках було досить кропиви. Лавка світила щербами — кілька планок зламано, фарба на ній полущилася й посіріла. Друга лавка — з дошки, на двох стовпчиках, почорніла і струхлявіла. Гостро пахло зіллям і вологою; недавно пройшов дощ і з глибини саду подихало прогнилою вільгою.
— Я казала цим ледаркам, твоїм тіточкам, що треба було б все прибрати й вичистити, — сказала невдоволено тітка Настуся. — Але ти так раптово приїхав!
— Випало кілька вільних днів, — сказав Станіслав.
— Дякуємо, що не забуваєш, — підтисла губки тітка Людя. — І не погорджуєш нами, вбогими.
У тілі відчувалася втома. Від недоспаної ночі; від бридкої сцени у вагоні; від порожнечі, що з’являлася останнім часом і від якої тікав; від небажання працювати — це також з’явилося останнім часом, від частого спілкування з різними людьми. Отже, там далеко, звідки почав цю дорогу, у нього не все було гаразд. Тепер оте "далеко" постало, мов сіра заслона чи густо засаджена меблями та книжками кімната. До речі, жінки, з якими сходився, довго при ньому не затримувалися, мабуть, тому, що одружуватися не бажав, та й швидко починав відчувати від їхньої присутності утяження. Вони покидали його, обдираючи як липку, через це його кімната була незатишна. Там часто влаштовувалися гулянки, і ті жінки, що на короткий час у нього поселялися, були від тих гулянок. Коли ж відчував утяження, віддавав усі гроші, які мав, і спроваджував, бо не ставало чим дихати. Вони йому заважали, бо хотіли омежити його волю, отже, взяти під свого каблука. Компанії, випивки, жінки — все це розладнювало, але жити так мусив, інакше порожнеча прийшла б ще більша. А йому треба було попри все втримувати творчу форму, попри все треба бути "на зводі", хоч добре знав, що це має досягатись не в такий спосіб. Ось чому зірвався і кинувся сюди. "В погоні за сентиментами юності", — сказав сам собі. Банально це? Безсумнівно, але саме банальних речей людина найбільш потребує. "Ну от я й тут, — подумав він, — у світі прив’ядання й руїни ще більшої, як у мені. Світі старих жінок і ветхого дому".