— Мені дуже жаль, що померла твоя сестра, — сказав я. — Хочеш, будемо дружити.
— Пшов вон! — ошкірився раптом Віктор, і його очі люто заблищали.
— Але я хочу тобі добре, Віть!
І тут знову сталося несподіване. Віктор раптом загарчав, мов пес, рвонувсь у мій бік, і я ледве встиг відскочити. Тоді він ніби вдавився ошийником, впав на руки й почав шалено на мене гавкати.
Вилетів я з їхньої хати кулею. Дикий жах охопив мене, я помчався через двір, топчучи розсипані квіти.
На лавочці біля своїх дверей сидів Георгій Ковальчук.
— Чого це ти так перелякався? — спокійно спитав.
Я розказав, тремтячи. Ковальчук розсміявся.
— Це він так з тобою пошутив, — мовив, спльовуючи.
— Хіба можна в такий день жартувати? — спитав я. — І по-моєму, він зовсім не жартував.
— Да, то сімейка ненормальна, — спокійно сказав Ковальчук. — У них і батько помер у дурдомі. І Стася була ненормальна.
— Стася була нормальна! — обурено вигукнув я.
— Нє, ненормальна, — впевнено сказав Георгій Ковальчук. — Я знаю. Я такой, шо усьо знаю, мене, брат, не проведьош! Я даже задачки в газетках із шашок печатаю. Повісті пишу і партрети рисую! Повір уже мені, я знаю!
— Нічого ви не знаєте! — сказав я сердито. — Стася була найкраща учениця в школі.
— А я о чом говорю. Нормальний человєк такой красивий і такой способний не може буть, — сказав Георгій Ковальчук, випускаючи чудові колечка диму. — Нормальний человєк — ето посредствєнность! — Шо н-нє?
— Значить, і ви ненормальний? — спитав я люто. — Ви ж портрети малюєте і повісті пишете. І газети вас друкують, і майстер спорту ви!
— І первий разряд по шахматам! — сказав, гордо поглянувши на мене, Ковальчук. — А ще я стіхи пишу. Я б і на інструменті грав, када був би інструмент. Але я нормальний. Знаєш почему?
Зирнув на нього неймовірно. Дивно, він зовсім не був уражений смертю Стасі.
— Я нормальний потому, — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю. При своїх талантах, мальчонок, пойняв? Але тобі того не пойнять!
Подивився кудись поверх моєї голови, і на його вустах заграла самовпевнена всмішка.
Я почув, що по сходах хтось іде: рипіли вони, чітко гупало. Вийшов на двір старший лейтенант міліції Гомзин. Пішов до хвіртки, виструнчений, в охайній формі і в чоботях, начищених до блиску. Я дивився, як ті чоботи впевнено топчуть розсипані квіти; міліціонер курив, із-за плеча в нього вився синій димок. Зрештою, й на небі з’явилася перша хмарка, біла й розхристана, ніби це аж туди пахнув димом міліціонер Гомзин. Решта неба й досі палала чистим блаватом.
— Не бойся смерті, пацанок, — сказав інвалід. — Смерть — ето так, вдарило по мозгам — і капець! А може, воно так і харашо виходить.
Я здригнувся. Цей чоловік знав, що я думаю і відчуваю. Адже в ту мить я жахливо, тоскно-нестерпно боявся смерті. Здалося мені, що й той міліціонер, котрий так просто й безцеремонно топче квіти, і ці квіти — також смерть, і прив’язаний на ланцюгу хлопець-пес — також смерть, навіть цей наївно самовпевнений інвалід — також смерть, як і дим з його цигарки, як оті колечка; зрештою, весь наш будинок і всі ми — із бацилами смерті в собі, як і ці дерева, що й досі неймовірно й холодно палають, ніби безголосо прохають собі в неба щадунку.
— Да, пацанок, — сказав Гергій Ковальчук. — Тобі ето іщо трудно понять!.. А от я понімаю!
5
У квартирі № 5 жив євангеліст Сухар. Про нього я вже немало оповідав, зате нічого не сказав про родину. Жили з євангелістом жінка й дочка.
Але трохи й про самого євангеліста Сухаря. Він зовсім не був баптистом, не ходив також, як і його родина, до церкви і взагалі з двору майже не виходив, днями пропадаючи в своєму сарайчику-майстерні, що її й сам збудував, а вечорами інколи сідав на чудово вирізьбленій лаві, на якій рідко хто сидів, окрім нього, й читав книжку у шкіряній палітурці — була то Біблія. Цю єдину книжку він, здається, й читав цілий вік. Здається, й на жодну роботу ніколи не ходив, до нього за це, зрештою, ніхто не сікався, бо мали ми в домі свого міліціонера, який якось навіть заявив: "Пока я тут живу, дєлайтє хто шо хочєт, но з умом!" Очевидно, щоб не бути "без ума", євангеліст Сухар зробив йому безкоштовно, як казала мати, шафу, комод, фігурні стільці, чим завоював собі повне покровительство. Інші наші подібні переступники законів так само потай виплачували мзду; здається, й Олька щось заплатила, аби ведмідь-п’яниця міг приходити до неї і безборонно викидати з хати Івана Касперовича. Мати моя казала, що й Віктор через те ні разу не попався на злодійстві, бо Ващучка часом теж бігала до міліціонера, але я у все те не до кінця вірив, бо мати моя має звичку злостиво всіх осуджувати.
Жінка ж у євангеліста Сухаря була трамваєвожатою, я не раз, бувши в місті, бачив її за кермом трамваю: суху, строгу, із залізним профілем, а коли потрапляв на той трамвай, то їздив безкоштовно, сідаючи на передні двері і вітаючись із нею. Працювала вона позмінно, а коли бувала вдома, то це була не людина, а якийсь заведений автомат: постійно щось прала, варила (влітку в літній печі), поралась у городі, який сама скопала біля річки, викорчувавши дерн. Ніколи я не бачив, щоб євангеліст Сухар ніс від колонки воду, та й їхня дочка ніколи води не носила, а коли привозили вугілля чи брикет, то його тягала сама тільки Сухарева жінка. Звали її Клементина, отож ця Клементина весь вільний час щось тягала, копала, колола, полола, носила, вантажила, перевозила; навіть дошки, які привозили євангелістові Сухарю для роботи, перетягувала в майстерню вона. Не ходила, а весь час бігала, ні на кого не дивлячись: носила сумки, набиті харчами, і я теж ані разу не бачив, щоб такі сумки носили Сухар чи їхня дочка.
Дочка їхня Марина була кішкоподібна, чистенька, із млосними очима, вона займалася тільки своїми кавалерами, які проводили її до нашого дому і з якими довго стояла біля хвіртки й хихикала. Десь вона працювала, але я не знав де, ходила розмлоєною ходою і на всіх зиркала із солодкою неувагою, але мала якесь таке щастя чи талан, що жоден з її кавалерів так і не зайшов у її квартиру, а десь вони швидко здимлювалися. Після чергової невдачі Марина зачинялась у хаті й ридала, я сам не раз чув із їхнього відчиненого вікна істеричні, завійні плачі — мати її при цьому заклопотано кудкудакала, а євангеліст Сухар ніколи ні на дочку, ні на її кавалерів уваги не звертав, його діло було в іншому: в безконечному струганні дерева, виготовленні всілякої меблі і в читанні Біблії. В хаті їхній мебля була, звісно, також Сухаревої роботи; здавалося, цей чоловік більше ні на що не був спроможний. А ще євангеліст Сухар любив усілякі бесіди з сусідами, говорив при цьому поважно й спокійно, не цурався балакати і з нами, дітьми, навіть брався навчати нас свого ремесла, але ми довго не витримували й тікали: і від тих бесід, бо вони бували солодкоточиво-божественні, а це значить — нудні, і від його рубанків, бо робота — все-таки робота. Здається, єдині люди в нашому домі, з якими євангеліст Сухар не вів бесід, — це були його рідні жінка й дочка, бо вони тих балачок давно не сприймали. Жили всі в одній кімнаті з кухнею; коли ставало тепло, Сухар удома не ночував, а в себе, в сарайчику-майстерні, жінка приносила йому туди навіть їсти в плескатому солдатському казанку із покришкою; Сухар тримав у сарайчику кілька полив’яних мисок і дерев’яних ложок (мене малим, пам’ятаю, це так захопило, що я почав канючити в матері, щоб вона й мені купила на базарі череп’яну миску й дерев’яну ложку, і коли мати цю мою забаганку задовольнила, пам’ятаю, мав немале завзяття їсти саме так). Сухар завжди ходив у робочій одежі, щось на зразок комбінезону, але мав він і костюма, я бачив його в костюмі лише в час похоронів, що в нас чи біля нас відбувалися, — це був чорний, мабуть, ще довоєнний, костюм, тоді взувався він у чорні лакові туфлі, мабуть, також довоєнні. Не пив і не палив, на обід їв тільки першу страву, і взагалі їжі потребував напрочуд мало; часто мочав у чаї чи молоці сухарі, через що його й прозвали Сухарем, бо справжнє його прізвище мало хто й знав, значно пізніше, коли виріс, довідався я, що прізвище його казкове — Підопригора. Лягав спати він із сутінками, а вставав зі світанком, отже, вогню в себе в майстерні ніколи не палив, через що всі, а це вже сталося значно пізніше, вельми здивувалися, коли його сарайчик згорів. Я про це оповім докладно далі, скажу тут тільки, що найбільше він боявся вогню і єдине дорікання, яке незмінно робив дорослим сусідам, — нагадував курцям, щоб вони, викинувши, розтоптували недопалки.