— Слабак, Мішка, — сказав здоровило. — Клюнул толькі поллітра і ужо отбросіл конци.
— А він не помре? — спитав серйозно хлопчик, до речі, говорив він досить правильно українською — очевидно, мати перед росіянами ламала собі язика, а може, й ні, бо зверталася до сина тим-таки суржиком; може, дитина, подумав Станіслав, виховувалась у батьків на селі.
Здоровань на зауваження хлопчика зареготав і ніжно йому пояснив, що Мішка "конечно, слабак", але не настільки, щоб від півлітра "отбросіть конци", його просто, як слабака, зморює ("умаривает", сказав здоровило). Встав, виставивши до Станіслава широку задницю, узяв свого "кореша" в оберемок і закинув на горішню полицю. Той пробував опиратися, навіть закричав тонко: "Брось, Вітька, дуріть-то! Что ти со мной делаєш?", — але, відчувши під собою знову полицю, заспокоївся, почав висвистувати і гарчати вже там.
Станіслав із жахом відчув, що він потрапив у якусь сюрреалістичну ситуацію, що йому доведеться стати жертвою свого демократизму і що його, напевне, чекає безсонна ніч. Так воно, зрештою, і сталося, бо здоровило дістав із сумки ще одну пляшку і, хоч жінка переконувала, що йому вже досить, відкоркував, налив їй і собі і наказав:
— Пєй, Тань, за твоєго синашу хачу випіть!
Станіслав знову пішов у тамбур, де запалив люльку, але тут до нього пристав напівп’яний глист і почав випитувати, де він дістає такий тютюн. Станіслав йому спокійно пояснив, що купує тютюн на базарі, а кладе в нього чорнослив, який купує в комісійному, — від того з’являється приємний запах і смак.
— Да, діствітільно чорнослив, — сказав глист, принюхуючись. — А я думав, шо це із западних стран табак.
Насправді, тютюн таки був "із западних стран", Станіслав накупив його на останніх гастролях, але звірятися перед глистом потреби не мав, він і так страждав, що не вписується в антураж вагону і, здається, всі це помічали.
У купе жінка вже вклала дитину, прилігши біля неї боком, здоровань сидів побіч, хоч Станіславова полиця (долішня) була вільна, тримав у руці пляшку, а в другій склянку з недопитим трунком; на горішній полиці над ними свистав і гарчав його напарник; світло вже трохи пригасили, горіли тільки чергові лампочки. Доки дістався сюди, мусив оминати висунуті з полиць босі ноги з розчепіреними пальцями, від яких несло сопухом, — за цей короткий час вагон зумів улягтися. Станіслав постелив і собі й ліг. І хоч у вагоні не було чим дихати, люди довкола майже позасинали, хіба де-не-де балакали чи переходили. Станіслав спершу заснув. І йому приснився храм у Наумбурзі в Німеччині з дивовижним органом, що його свого часу наладжував Бах, і з картиною Луки Кранаха на одній зі стін: Христос із дітьми. І ті діти, яких було густо натицяно на картині, ніби яблук на дереві, раптом заворушилися, запхинькали, заплакали і почали видиратися з материних рук, тягнучись ручками до Христа, щоб схопити його за бороду чи волосся. Христос м’яко і спантеличено всміхався, ніби сам був тією яблунею, оброслою яблуками-дітьми. І хоч орган у тому храмі давно не грав, але в той мент зітхнув всією тисячею своїх труб і став висновувати з себе, як нитку, мелодію, котра почала обростати придихами і пригришами, — музика полилась униз величава й урочиста, а внизу, на лавиці, сидів карлик зі старим поморщеним лицем, заплющив очі і слухав, помахуючи в такт ручкою. І Станіслав відчув, як наповнюється цією музикою і починає нею проростати, ніби Христос із дітьми на картині Луки Кранаха…
Прокинувся раптово і раптом злякався: просто нього стриміло кругле, пласке, п’яне обличчя, ніби чатувала це на нього велетенська горила з довжелезними наставленими руками й розкаряченими пальцями.
— Ложісь, Вітька, і спі! — сказала сонно жінка.
— Нєт, Тань, не усну, — мовила горила. — Я буду піть і думать о тібє…
— Шо тібє о мінє думать? — сказала жінка. — О жені своєй думай!..
— Нєту у міня жени, — буркнула горила. — Бросіл я єя, стєрву!
— Зачєм же бросіл? — спитала жінка.
— Потому, что люблю я вашего брата, ілі вашу сестру, хе-хе, діствітєльно люблю. Дай прилягу возле тібя!
— Не дурі, Вітька! Тісно! Рибйонка разбудіш!
Горила повернулася спиною до Станіслава і спробувала примоститись на краєчку лавки, зрештою почала мацати жінку!
— Не дурі, Вітька! — байдужно сказала жінка.
— Тіхо мнє будь! — наказав здоровило. — Да, бабка ти шо нада!
Горилина рука лізла по жінчиній нозі, як велетенський павук.
— Ма, ма! — запхинькав хлопчик. — Ма, павуки мені сняться!
Жінка відкинула руку здоровила, яка вже майже сягала сокровенностей, і схилилася над дитиною.
— Спи, синку, спи! Відіш, рибйонка разбуділ! — сказала.
— Усньот! — байдужно мрукнув здоровань.
Станіслав повернувся до них спиною, але заснути не міг.
Нестерпно смерділо горілчаним перегаром, чути було перешепти і вовтузіння.
— Ну, шо ти сібє позволяєш! — сказала голосніше жінка. — Люді кругом! Брось! І іді спать!
— Тіхо мнє будь! — понуро наказав здоровань. — Не усну вєдь!
Тахкотів поїзд, хропли, сопіли люди, десь плакала дитина, десь грали в карти, вигукуючи: "Дама-Король!", десь почали їсти, бо вагоном розповзався дух чавлених помідорів, ковбаси, залежаної між різаним хлібом, огірками, смаженим м’ясивом, що позадихалося в поліетиленових торбинках. Лилася ріднина: компот, вода чи горілка. Станіслав не міг довго влежати на лівому боці, бо почало колоти в серці, й повернувся: горилоподібний нависав над жінкою, яка лежала на спині, в неї на джинсах — розчепірені пальці-павук; рука її схопилася за ті пальці і намагалася зсунути з лона.
— Тіхо мнє будь! — хрипів здоровань.
Тільки тепер Станіслав помітив, що чоловік на бічному сидінні не облігся. Сидів непорушно, як витесана з дерева скульптура. Мав зовсім лису голову, рідку бороду, що ніби прилипла до лиця, мокра з поту, чоловік повернувся до парочки і німо дивився, його чорні атранцитні очі палали, а густі кошлаті брови вигнулися, ніби п’явки. Сидів за столиком, місце напроти було порожнє.
Станіслав заплющився і знову захотів прикликати в уяву собор у Наумбургу, і орган, і музику, і Христа, але вони навіки зникли. Його хитало, гойдало, котило, ніби потрапляв у хвилі, які шпурляли його мертвим розбухлим тілом, і він відчував од того гірку приємність, а водночас і приреченість — здалося, йому ніколи не випливти з цього моря житейського, де пахне горілкою, ковбасою, компотом, дитячими люрами, де проявляється, як світлина на фотопапері, сіро-синє обличчя хлопчика з незбагненною хворобою, розширені очі, повні печалі й упокорення, і з тих очей починають витікати гарячими струмочками сльози. А довкола, у хвилях, гойдалися розкарячені павуки-медузи, павуки-пальці, павуки-почвари з людськими обличчями, які повзали по стінах, висіли в повітрі, величезні, повільні в рухах, із хрестом на спині, із холодними синіми очима.