— Повернувся, і що? — все ще холодно спитав я.
— Жити будемо як раніше, — сказала Марія. — Душа в душу.
— А Михайло? — спитав я, затамовуючи подих, і цю фразу кинув навздогад.
— Ну, що ти взявся до цього Михайла? — сказала трохи сердито, а трохи й підхлібно, увіч до мене лестячись, Марія. — Дурне собі в голову вклав — нічого в мене з ним не було. Ну, провів мене з роботи, бо пізно було, я сама його попросила.
Відчував, що вона говорить неправду, але пам’ять моя й тепер була порожня, хіба розказати їй про те, що я уві сні зайшов у квартиру і побачив їх на ліжкові? Чи про те, як я розстріляв їх із мисливської рушниці на острівці серед боліт? Ні, я тоді виглядав би цілком божевільним у її очах.
Під’їхав одинадцятий тролейбус, ми сіли на нього, людей було багато, і Марія тісно до мене притулилася. Кидала до мене боязливими, лагідними поглядами, і я раптом згадав казна-як віддалені часи; Михайло потелефонував мені, коли я казився від самотності, й запросив до себе, сказавши, що буде в нього самотня й гарна дівчина, і та самотня гарна дівчина справді на тій вечірці була, і вона мені страшенно сподобалася, були в неї величезні очі й чудове кучеряве волосся, недбало розсипане по всій голові, й червоні, нафарбовані губенята, і ми їхали в тролейбусі, коли я проводжав її додому, людей виявилося багато, і ми були стиснуті зусібіч, ми злилися в одне тіло, і так вабило нас одне до одного, і так нестерпно хотілося нам бути разом, що згодом вона прийшла в мої сни, а я в її, і от у тому тролейбусі нас приклеїло одне до одного, і ми перестали бути просто знайомими, людьми, котрі щойно один одного взнали, — ми були вже близькі, відчули раптовий і нестримний поклик юних тіл, які аж стогнали, так прагли поєднатись, і я збагнув, що кохаю ці величезні очі, кучеряву голівку й нафарбовані губенята.
"Ну а це, — подумав я, — звідки взято?" Чи теж одна із хмар у чистому небі, один зі снів із великої їхньої множинності, ще один причинок до історії себе, які я відтворюю щогодини і щоднини, відколи вистрибнув із вітрини універмагу? Зараз до мене тулилося немолоде, але ж так само гаряче жіноче тіло, вона ніби дублювала мій сон, хоч не була зовсім подібна до тієї кучерявої і юної.
— Сядемо на шістдесят дев’ятий чи на п’ятий? — спитала вона.
— Байдуже, — сказав я, бо вже почав трохи й хвилюватися.
Ми сіли на шістдесят дев’ятий автобус, тут людей було небагато, бо кінцева зупинка, через що захопили сидіння, і весь час, поки ми їхали, вона говорила й говорила — гарячково, прихватцем, ковтаючи слова, і я не міг все з її слів зрозуміти, бо вона згадувала речі, яких я зовсім не знав чи не пам’ятав, а виходило, що конче мав знати, коли я і той Максиміліан Костюк одна й та ж особа, — він прожив з цією жінкою немалий кавал часу, власне, ціле життя. З тієї балачки я зрозумів, що в них була дочка (зрештою, про це мені казав і Сеня Коржаковський), і дочка та звалася Віра, і що дочка так само стужена за батьком, як ця жінка за чоловіком; я довідався, що між ними були сварки і що вони не раз одне одному допікали, але тепер все буде інакше, бо вона не мала рації, вона помилялася, вона хоче, щоб я навіки забув оте все погане, що між ними було, — вони почнуть усе заново. Все це було для мене цілковитою новиною, водночас відчував якийсь смуток, бо вплітався в невідоме мені житейське море, чи власне, плетиво, бо починав належати не так собі, а цій жінці, її минулому, її квартирі, про яку й гадки не маю, її дитині, яка для мене, як обрис зрубаного дерева в повітрі.
"А що, — подумалося мені, — коли я так уросту в їхнє буття, що зав’язну там навіки, бо те житейське плетиво, як болото, котре поглинає людей, і будинки, і мисливця у високих чоботях та з рушницею в руках, котрий так і не зуміє вцілити політних птахів?"
— Я про все забув, — сказав мій цвілий голос.
— Це добре, що ти забув, — сказала жінка. — Повернемося до початку.
Ми підіймалися в ліфті, і вона раптом звелася навшпиньки й поцілувала мене, і очі її при цьому заклично блиснули, і я раптом подумав: а може, ота кучерява дівчина з підфарбованими губенятами і ця жінка — одна й та ж? Бо тоді в тролейбусі вона так само швидко мене поцілувала і так само заклично блиснула очима.
Мені заклало дихання: щось було в усьому тому для мене невгадне, передчував щось незвідане, як обіцянка раю, а з іншого боку виростав у мені недовідомий страх, бо чому й навіщо я вриваюся в чуже життя, зрештою, бути інкубом у цьому світі — невелика радість, та й чи зможу я порушити ті закони, яких сам не встановлював? Тобто прийшов у це місто як незваний гість, чужий із чужих, не маючи з ним ніякого зв’язку, але воно миттю вкрутило мене в свою круговерть, і я мовчки тій круговерті й йому, містові, покоряюся, бо я, може, й справді не жива, повноцінна істота в цьому світі, а таки інкуб — оживлена речова субстанція.
Ми підіймалися тим часом на дев’ятий поверх (так, як у сні, зазначив я, та й ліфт був такий же, обписаний непристойностями на фанерних стінках), двері, біля яких жінка зупинилася, були оббиті дерматином, вона відчинила їх, а тоді повернулася до мене.
— А ти своїх ключів не загубив?
Я полапав по кишенях. Було б дивно, коли б знайшов там ключі — те, чого ніколи в мене не бувало.
— Згубив, — сказав. — Я не збирався повертатись.
— Нічого страшного, — заспокоїла жінка, входячи в тісний коридорець, зовсім такий, як уві сні: шафа, розкидане на підлозі взуття, полиці, пральна машина, дві течки з іржавими замками, розхилені з ванни двері, на них висить гроно рушників.
— Ну от, ти знову вдома, — сказала Марія. — Поцілуй мене.
Я знайшов її вуста, гарячі, палкі, й кволо подумав: а може, я ці вуста вже цілував, а може, й справді, ніякий я не інкуб, а загулялий господар цього дому. Марія гаряче дихала, горнучись до мене, я обіймав її й цілував, притискав щосили до себе.
— Чекай, — шепнула вона. — Я зараз. Іди до себе.
Я невпевнено зупинився: що значить "до себе"? Переді мною було троє дверей: одні на кухню і двоє до кімнат. Я вирішив піти до тих, у яких стирчав ключ — так було і вві сні. І справді, кімнатка була вщерть заповнена книжками, висіла полиця навіть над вікном. Книги лежали купами на тумбах книжкових шаф, навіть на підлозі, до вікна було присунуто простого письмового стола, на якому стояла друкарська машинка, заслонена чохлом, і кілька вазочок із ручками та олівцями. Я зашторив вікно, бо зараз сюди зайде роздягнена жінка. Вона зайшла гінкою ходою в розстібнутому халаті й відразу ж припала до мене.